міркування особистого характеру, може, на вас вплинула б небезпека, яка загрожує нашому щастю. Я певна, що, довідавшись про наше одруження од вас першого, мій брат погодиться з ним. В цілому світі в мене нема інших родичів, як він, і я боюся, що без вашого втручання, містер Піквік, я втеряю і його. Я зробила погано, дуже погано і сама це знаю. — Тут бідолашна Арабела затулила хусточкою обличчя й ревно заплакала.
Бачивши, що містер Піквік вагається, Перкер скористався з нагоди й спритно висунув наперед цілу низку доказів. Він указав на те, що містер Вінкл старший не знає ще нічого про важливий крок у житті свого сина; що майбутнє Вінкля молодшого цілком залежить од ставлення до нього Вінкля старшого; але навряд чи ставлення це буде прихильне, в разі Вінкл молодший довгий час робитиме тайну з свого одруження; що містер Піквік, бувши в Брістолі в містера Елена, вільно міг би завітати й до Бірмінгему відвідати містера Вінкля старшого; що містер Вінкл старший має всі підстави вважати містера Піквіка за напутника й поводатаря свого сина і що тільки містер Піквік і може вести перемовини з вищезазначеним Вінклем старшим.
Як на те, на Перкерову промову надоспіли містер Тапмен з містером Снодграсом і прилучили до його доказів дещо від себе. Нарешті містер Піквік, збитий з усіх своїх позицій і наражаючись на небезпеку бути збитим з плигу, схопив у свої обійми міс Арабелу, оголосив її найдосконалішим створінням, запевнив, що вкохав її з першого побачення, сказав, що не може стати на перешкоді щастю молодих, і просив порядкувати ним, як вони хочуть.
О третій годині вдень, глянувши востаннє на свою маленьку кімнатку, містер Піквік протиснувся крізь натовп винуватців до дверей в'язниці.
— Перкере, — мовив він, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби, — це містер Джінгл, за якого я вам говорив.
— Гаразд, дорогий сер, — одповів Перкер і пильно подивився на Джінгля. — Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.
