Містер Бен Елен і містер Боб Сойєр сиділи в маленькій кімнатці поруч з аптекою, пережовуючи телячі котлети й пляни на майбутнє. Од цих тем розмова природно перейшла на лікарську практику Боба й на шанси, що їх він мав, стати цілком незалежним і жити виключно на прибутки з своєї благородної професії.
— А вони, я думаю, — зауважив містер Боб Сойєр, вони, Бене, я думаю, досить сумнівні.
— Що, ти кажеш, сумнівне? — спитав містер Елен, загострюючи свої розумові здібності здоровезним ковтком пива.
— Та шанси ж.
— А я й забув, — признався містер Бен Елен. — Пиво допомогло мені пригадати те, що я забув. Правда твоя, Бобе. Вони таки сумнівні.
— Просто дивно, до чого протегують мені різні нужденні та вбоги люди, — задумливо мовив Боб. — Вони стукають у мої двері і вдень, і вночі; ковтають таку силу ліків, що й повірити трудно; обліплюються плястерами та п'явками зі щирістю, гідною кращого вжитку; множаться з жахною швидкістю. Шість повідомлень про пологи протягом одного дня, Бобе, і скрізь я маю бути присутній.
— Так що? Хіба ж тобі не приємне таке довір'я? — спитав містер Елен, підсуваючи свою тарілку ближче до блюда з котлетами.
