Аби не злякати юне подружжя несподіваним з'явленням Бена Елена та Боба Сойєра, містер Піквік, спинившися сам у готелі „Джордж і Яструб“, запропонував молодим медікам пошукати іншого притулку, і ті охоче пристали на це.
— Матінко, це ви, містер Велер! — скрикнула гарненька покоївка, стрінувши Сема в коридорі.
— І дуже радий, що це я, а не хтось інший, — одповів Сем, відстаючи трохи, щоб пан не чув його. — Та й вродлива ж ви дівчина, Мері.
— Ви завжди верзете дурниці, — запротестувала покоївка. — О, бога ради, не робіть цього, містер Велер!
— Не робити чого, моя ясочко? — спитав Сем.
— Та оцього ж, — пояснила Мері. — Киньте краще та ідіть собі геть! — Вичитавши йому так, гарненька покоївка відіпхнула Сема й оповістила, що він пом'яв їй чепчика і розкуйовдив волосся. — І не дали мені сказати те, ще я хотіла, — додала Мері. — Тут на вас уже чотири дні чекає якийсь лист. Він прийшов за півгодини, як ви поїхали. І на конверті написано „спішний“.
— А де він, моє серденько? — зацікавився Сем.
— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно вже загубився б. Ось він. Правду сказати, ви на це не заслуговуєте.
Сем сів на підвіконня, посадовив поруч себе Мері, розірвав конверта, витяг листа й став його роздивлятися.
