Те, що з'явилося перед очі здивованого клерка, був хлопець, надзвичайно гладкий хлопець в убранні слуги.
— Якого біса ти стукаєш так? — роздратовано спитав клерк.
— Як так? — сонним голосом звідався хлопець.
— Та так, як сорок візників разом, — пояснив клерк.
— Тому, що пан наказав мені стукати, доки не відкриють, бо інакше я можу заснути, — відповів хлопець.
— Ну, гаразд, — мовив клерк, — в якій справі тебе прислано?
— Сказати, що він чекає внизу коло сходів.
— Хто він?
— Та пан же. Він хоче знати, чи дома ви.
Визирнувши у вікно й побачивши коло дверей кеб, а в ньому симпатичного літнього джентлмена, містер Лявтен на мигах попросив його зайти до контори.
— Це й єсть твій пан, там у кебі?
Хлопець притакуючи нахилив головою.
Дальші запитання були перервані з'явленням старого Вордля, якого Лявтен зараз же провів до кабінету.
— Піквік! — згукнув старий джентлмен. — Вашу руку, друзяко. А я до позавчорашнього дня і не знав, що ви страждаєте у в'язниці. Страшенно радий, що вас уже звільнено. А як Арабела?
— Дуже добре, — одповів містер Піквік, — і, я певний, буде щаслива побачитись із вами.
