Другого ранку вся людність Рочестера й околишніх міст встала ще вдосвіта і в збудженому настрої. На той день було призначено великий огляд війська. Орляче око начальника округи мало проінспектувати вправи півдванадцятка полків. Споруджено тимчасову фортецю. Військо мало атакувати та взяти її. Передбачалося, що будуть запалювати міни.
Містер Піквік з компаньйонами стали в першому ряді юрби, що виповнила поле, і терпляче чекали, коли почнуться маневри. Люду раз-у-раз тіснішало, і зусилля, яких вони докладали, щоб утриматись на своїх місцях, вимагали від них пильної уваги. То натовп натискував на спини, і містера Піквіка жбурляло на кілька ярдів уперед із швидкістю, що зовсім не пасувала до його статечного вигляду. То жартівливі джентлмени, навалившися на містера Снодграса й завдавши йому пекельних мук, питалися, куди він лізе. Містерові Вінклеві, що висловив обурення таким нахабним нападом, хтось ззаду насунув кулаком капелюша на самі очі й попросив ласкаво заховати свою голову в кишеню. Такі та й інші практичні дотепи разом із незрозумілим заником містера Тапмена робили їхнє становище скорше невигідним, ніж приємним.
Нарешті низький гомін багатьох голосів пройшов по юрбі, як завжди буває, коли настає те, чого довго сподівались побачити. Всі очі повернулись до брами фортеці. Ще кілька хвилин пожадливого чекання — і в
