— Далебі, я не п'яний, — зарумав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п'яний, їй-богу.
— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних! — гукав старий джентлмен.
— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.
— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.
— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.
— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдванадцятка голосів.
Гладкий хлопець зідхнув, безпорадно глянув на двері спальні й пястуками утер дві сльози, що котились но його ситих щоках.
— Що ти мав сказати йому? — напосідав Вордл, трясучи хлопця.
— Облиште, — мовив містер Піквік, — дозвольте я сам поговорю з ним. Отже, що ти мав переказати мені, голубчику?
— Я хотів шепнути.
— Ти, напевне, хотів одкусити йому вухо, поганцю, — здогадався Вордл. — Не підходьте до нього. Він божевільний. Подзвоніть. Нехай його заберуть звідси.
Крик загального подиву спинив містера Вінкля, що простяг уже руку до дзвоника. З спальні вийшов ув'язнений закоханець і, ввесь червоний з замішання, чемно вклонився товариству.
— Ало! — згукнув містер Вордл, випускаючи з рук хлопця. — Що це значить?
— Я сидів у сусідній кімнаті відтоді, як ви повернулися, сер, — пояснив містер Снодграс.
— Еміліє, дитинко моя, — з докором у голосі промовив містер Вордл. — Я ненавиджу брехню та ошуканство. З твого боку це неделікатність і невдячність. Я не заслужив на таке, Еміліє.
— Татусю, — відповіла Емілія, — Арабела знає… кожен тут знає… Джо знає… Я до цього не причетна. Авґусте, бога ради, що ж ви мовчите?
