Містер Піквік сидів у себе й думав, між іншим, як допомогти юному подружжю, що їхнє непевне становище починало вже викликати в нього деякі побоювання. На цю пору в кімнату нечутно ввійшла Мері і, наблизившись до столу, промовила:
— Вибачте, сер. Там унизу стоїть Семюєл і питається, чи може зайти до вас його батько.
— Звичайно, — відповів містер Піквік.
— Слухаю, сер, — сказала Мері й напрямилась до дверей.
— А він давно вже чекає? — спинив її містер Піквік.
— О, ні сер. Вони тільки но приїхали. Сем каже, що більше ніколи не проситиме у вас відпустки, сер.
Може, Мері зрозуміла, що переказала цю новину із запалом трохи більшим, ніж годилося б; може, побачила вона добрячу усмішку на обличчі містера Піквіка, — ми не знаємо. Тільки гарненька покоївка спустила голову й стала пильно розглядати ріжечок своєї фартушинки.
— В кожному разі попросіть їх сюди, — сказав містер Піквік.
Мері з полегшенням зідхнула й побігла наниз.
За хвилину в кімнату, в супроводі свого батька, вступив Сем Велер.
— Радий, що ви повернулися, Семе, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Велер?
