відмовлюся од неї. Ви знаєте мене, сер. Як я сказав, так і зроблю.
Хто міг ставити опір такій рішучості? Тільки не містер Піквік. Безкорисна відданість цієї простої людини сповнила його душу гордощами більше, ніж тисячі запевнень найславетніших вельмож і учених.
Поки в нумері містера Піквіка точилися списані розмови, до парадних дверей готелю підійшов маленький чоловічок у сурдуті тютюнового кольору. Носій ніс за ним невеличку валізку. Найнявши кімнату, старий спитав у коридорного, чи не тут живе місіс Вінкл, і той, звичайно, це ствердив.
— Вона сама? — звідався маленький старий джентлмен.
— Думаю, що так, сер, — відповів коридорний. Я можу покликати її покоївку, сер, і якщо вам…
— Не треба мені вашої покоївки, — розсердився старий джентлмен. — Проведіть мене до її нумера, тільки не попереджайте нікого.
— Як ви кажете, сер? — не зрозумів коридорний.
— А вам хіба позакладало? — запитанням одповів на запитання маленький старий джентлмен.
— Ні, сер.
— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?
— Чую, сер.
— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місіс Вінкл, тільки не попереджайте нікого.
Віддавши такого наказа, маленький старий джентлмен сунув коридорному п'ять шилінгів і пильно подивився на нього.
— Право, сер, — вагався слуга, — я, право, не знаю, сер, чи…
— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу, робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.
В голосі джентлмена та в його манірах було стільки впевнености, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його на гору.
— Оце її кімната, сер, — ознайомив коридорний.
Перечекавши, поки слуга щезнув з очей, маленький старий джентлмен постукав у двері.
— Заходьте! — мовила Арабела.
