— Гм, голосок, нема чого й казати, гарненький, буркнув джентлмен. — Та це ще нічого не значить, — він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабела трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.
— Не вставайте, прошу, мадам, — сказав незнайомий, зачиняючи по собі двері. — Здається, місіс Вінкл?
Арабела нахилила голову.
— Дружина Натанієля Вінкля, сина бірмінгемського купця? — допитувався джентлмен, придивляючись до молодої жінки.
Арабела знову нахилила голову й озирнулася, немов шукаючи допомоги.
— Моя поведінка, я бачу, дивує вас, мадам, — зауважив старий.
— Дивує, мушу признатися, — відповіла Арабела, дедалі більше хвилюючись.
— З вашого дозволу, я візьму стільця, мадам, — сказав незнайомий.
— Ви не знаєте мене, мадам? — спитав джентлмен, сівши на стілець і наклавши на ніс окуляри.
— Ні, сер, — полохливо відмовила молодиця.
— Ні? — повторив джентлмен, похитуючи лівою ногою. — Та й дивно було б, якби ви знали. А моє ім'я повинно бути відомо вам, мадам.
— Повинно? — Арабела тремтіла, сама не розуміючи, чому. — Дозвольте спитати, як вас зовуть.
— Зараз, мадам, зараз, — сказав незнайомий. — Ви нібито нещодавно одружилися?
— Нещодавно, — ствердила Арабела й одклала на бік свою роботу.
— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріяльно залежить.
Арабела приклала до очей свою хусточку.
— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?
— І цього не можна заперечувати.
— І не мавши досить великих статків, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це
