те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше.
Арабела вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю та недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і послалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.
— Це була помилка, — вже дещо лагідніше промовив старий джентлмен, — велика помилка. Фантазія та романтика. Серйозні люди так не роблять.
— То моя провина, виключно моя провина, — ридала бідолашна Арабела.
— Дурниці! — сказав старий джентлмен. — Хіба то ваша провина, що він закохався у вас? Хоч ні, — і джентлмен лукаво глянув на Арабелу, — то була ваша провина. Він не міг не закохатись.
Може, невинний комплімент, може, ориґінальна маніра, з якою його було сказано, може, зміна в поводженні старого джентлмена, а може, всі три причини разом викликали усмішку на устах Арабелиних.
— А де ваш чоловік? — суворо спитав старий, що й сам мало не всміхнувся.
— Він щохвилини мусить повернутися, сер, — відповіла Арабела. — Я умовила його прогулятися трохи. Він зовсім змарнів і нудьгує, що не має ніяких відомостей од свого батька.
— Нудьгує, кажете? Катюзі по заслузі.
— Він хвилюється з-за мене, а я, звичайно, хвилююся з-за нього, сер. Це ж бо все через мене.
— А я думаю, що через нього. Так йому й треба. І я дуже радий, що він нудиться.
Не встиг старий вимовити це, як на сходах почулися кроки, що обоє вони відразу їх упізнали. Маленький джентлмен пополотнів і, намагаючись здаватися спокійним, підвівся з стільця, коли містер Вінкл увійшов у кімнату.
— Батько! — скрикнув Вінкл і з подиву аж ступив назад.
— Так, сер, — відповів маленький старий джентлмен. — Що ви хотіли сказати мені?
