Містер Вінкл мовчав.
— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.
Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.
— Вам соромно, чи не соромно, сер? — напосідав джентлмен.
— Ні, сер, — одмовив нарешті містер Вінкл, беручи Арабелу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.
— Серйозно? — глузував старий джентлмен.
— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю жадних підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.
— Давай твою руку, Нете! — промовив старий джентлмен зовсім іншим голосом. — Поцілуйте мене, моє серденько. Кінець-кінцем, ви — чарівна невісточка.
За п'ять хвилин містер Вінкя пішов шукати містера Піквіка, і коли, повернувшись із ним, одрекомендував його своєму батькові, обидва джентлмени хвилин із п'ять трусили один одному руки.
— Велике спасибі вам, містер Піквік, за мого сина, — сердечним тоном промовив старий містер Вінкл. — Я людина нервова і, коли бачив вас востаннє, був у дуже кепському настрої: так роздратувала мене несподівана звістка про одружіння мого Нета. Тепер я бачив її на власні очі і цілком задоволений. Чи мушу я перепрошати вас ще, містер Піквік?
— Ані же, — відповів містер Піквік. — Ви дали мені те, чого єдине бракувало для повноти мого щастя.
