По приїзді містера Велера з Бірмінгема минув тиждень. Містер Піквік і Сем Велер зникали з дому на цілі дні, поверталися перед самим обідом і мали надзвичайно таємничий вигляд, що зовсім не пасував до їхньої щирої вдачі. Було ясно — настигали якісь важливі події. Залежно від свого темпераменту кожен висловлював окрему думку. Дехто (і містер Тампен у тому числі) гадали, що містер Піквік має шлюбні наміри; але такий здогад викликав рішучі заперечення з боку дам. Інші схильні були припустити, що вчений муж збирається в якусь далеку подорож і переводить потрібні для неї готування. Але й цю думку знов таки категорично відкидав Сем Велер. Допитаний од Мері, він запевнив, що ні за які подорожі тепер не може бути й мови. Невсипущі шестиденні метикування до послідку виснажили мізки всього товариства, і однодушно вирішено заждати пояснень від містера Піквіка.
З цією метою містер Вордл запросив своїх друзів на обід до себе, в готель „Адельфі“. Коли чарки двічі обійшли круг столу, господар узявся до справи.
— Нам усім цікаво знати, — сказав старий джентлмен, чим ми образили вас, містер Піквік. Ви останні дні цураєтесь нас і увесь час присвячуєте прогулянкам на самоті.
— Вам це інтересно? — мовив містер Піквік. — Дивно, право, що якраз сьогодні я й сам хотів розказати вам усе. Якщо ви дасте ще склянку вина, я задовольню вашу цікавість.
