Вечеря була на столі. Круг столу стояли стільці. На буфеті вишикувались пляшки, кухлі та склянки, і все вказувало на наближення пори найбільш товариської за всі двадцять чотири години.
— А де Рахіль? — спитав містер Вордл.
— І Джінгл? — додав містер Тапмен.
— І правда. Я щось давно його не бачив і голосу не чув уже, принаймні, дві години. Еміліє, голубко, подзвони, прошу.
На дзвін з'явився гладкий хлопець.
— Де міс Рахіль? — Він не міг сказати.
— Де тоді містер Джінгл? — Він не знав.
Всі здивовано переглядалися. Було вже пізно — початок на дванадцяту. Містер Тапмен нишком посміхався. Вони десь гуляють і розмовляють про нього. Здорово вигадано! Надзвичайно!
— Ну, нічого, — по недовгій павзі промовив містер Вордл. — Вони скоро повернуться, сподіваюся. Я ніколи й ні на кого не чекаю з вечерею.
— Прекрасне правило! — захопився містер Піквік. — Чудове!
— Сідайте, прошу, — запросив господар.
На столі стояло велетенське блюдо холодного м'яса, містеру Піквікові постачили чималу його порцію. Він підніс уже виделку до губів і саме збирався відкрити рота, коли з кухні долинув шум багатьох голосів. Містер Піквік спинився й поклав виделку на стіл. Містер Вордл, що різав м'ясо, і собі спинився й подивився на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на нього.
