Сторінка:Часопис Зоря. 1894. 01.pdf/17

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 17 —

нєри Максимовича, то̂лько думы й пѣснѣ исторични̂ назвавъ во̂нъ пѣснями „былевыми“ або „былинами“ (бувальщинами), и во̂дтакъ не розро̂знявъ во̂нъ думъ во̂дъ пѣсень историчныхъ.

Всѣхъ пѣсень народныхъ у збо̂рнику Метлиньского є 760 кро̂мъ варіянто̂въ. Метлинській бувъ задумавъ выдати другій томъ свого збо̂рника, але траґична эго смерть перервала эго хосенну дѣяльно̂сть етноґрафичну. Хоча-жь Метлиньскій не встигъ выдати другои частины свого збо̂рника, то все-жь подавъ во̂нъ намъ богатый матеріялъ етноґрафічный, ба, можна сказати, що, коли-бъ во̂нъ бувъ надрукувавъ то̂лько одну-однѣсѣньку думу про Хвеська Ґанжу Андибера (стор. 377—382), руско-украиньски̂ етноґрафы споминали-бъ эго добрымъ словомъ.[1]

Zoria.1894.01.17.symbol.png


Люд український уживає в национальній своїй музицї специяльні струменти музичні. Одні з них послугують йому у проводї до сьпіву, як ось ко́бза або банду́ра, лїра [ре́ля те-ж], то́рбан, гу́сла; другі, як от цимба́ли, бу́бон [ритмовий струмент] до танцїв; сопíлка, ду́дка до вигривання сьпівів і до танцїв те-ж. Між цими струментами від'окремлюють ся струменти стру́нні, духові і ритмові.

Стру́нні струменти (Saiteninstrumente) подїляють ся на такі, де способом до гри є зачіпаннє струн пальцями, щипаннє самих по собі струн, а то ще й перебираннє на так званих ладах, прити́скуючи струни пальцями на певних місцях до ручки (ґрифа) струмента, через що довжина струни вкорочуєть ся і мінить ся від того тон (кобза або бандура, то́рбан). До цього подїлу струнних струментів належать і гу́сла або гу́слї; на їх видобувають тона те-ж щипаючи струни. Ріжнять ся-ж гусли з окола від кобзи „облудою“ та ще тим, що на їх лежачих грають. Я не беру до розваги скрипки, те-ж струнного, досить розповсюдненого між народом струмента, бо він є загально людський, сьвітовий струмент. Другий струмент струнний є разом струмент клявішний лїра (реля), бо в йому попри трох струнах дві струни гудуть безупинно через колесо натерте живицею, що́ їх зачіпає, а третя струна — сьпівави́ця (chanterelle) виводить сьпів за помічю цїлої низки клявішів [їх бува 12 або часом і більше] які приладжені один поруч другого, вподовж сїєї струни; притиснені пальцями до струни цї клявіші змінюють довжину її, а враз змінюють і тона. Третїй струмент буде те-ж струнний: цимбали. Звука на їх видобувають бючи по струнах двома молоточками, колотушками.

Духові струменти [Blasinstrumente] сопíлка, ду́дка. Це єсть єдиний у нас на Вкраїнї репрезентант цього роду струментів. Видобувають тона, як звісно, вдуваннєм воздуху в дірочку з верху сопілки пророблену. Має шість дїрочок кругленьких вподовж самої дудки. Закриті пальцями або відкриті, в ріжних комбінациях, цї дїрочки змінюють довжину стовпа воздуху у дудцї а тим міняють і висоту звука чи тону.

Нарештї бу́бон, струмент ритмовий [Schlaginstrument] не маючи певної високости тона, уживаєть ся попри інших струментах для піднесення в виконанню жвавих, тане́шних мотивів ясної ритмики. Гук на бубнї добувають бючи колотушкою по шкурі, натягненій на обводї деревляному. До сїєї сїмї ритмових струментів належать історичні „котли́“ [timpani], „тулумба́си“ [турецький тарабан], „склик“ [певне Gran cassa], у який „довбиші“ грали у військовій музицї, або „били в склик“ на раду в Сїчи. Бубон даєть ся до виводу ріжних ефектів;


  1. Въ сѣй гарно̂й думѣ зъображують ся нетяги-козаки въ оппозиціи до духо̂въ-серебринико̂въ. — „Народныя южнорусскія пѣсни“ Метлиньского оцѣнивъ критично В. И. Ламанскій въ "Вѣстнику географич. общэства". 1854; книга V., во̂ддѣлъ IV., стор. 13—40.

окрім гудїння (бубни гудуть) від бою колотушкою по шкурі, можна видобути глухе гримотїннє водячи пальцем по серединї шкури, або знов ведучи пальцем по краю обідка, торохтїннє від мідяних торохтьолок, насаджених в про різа обода.[1]

До речі тут буде завважити, що різні струменти у народа специяльно уживають ся музиками як до якого роду поезії народньої. Слїпцї лїрники сьпівають на лїрі переважно піснї релїґійно-морального змісту, а до того ще й сатиричні твори. Репертуар кобзаря складають найголовніще історичні думи, епічна взагалї поезия; весь лїрницький репертуар належить те-ж до кобзаря, та ще в додачу й тане́чні сьпіви і пєси. Лїрникови танцї не з руки; він їх з рідка грає, бо по самій природї лїра спосібнїша до мельодий ши́рокоповажного характеру. Танцї-ж, веселі, прудкі пєси вигравають виключно на скрипках та цимбалах, додаючи ще й бубона. Оці „tres faciunt“ так звану в народї „троїсту музику“. Сопілку, що́ затинає звичайні битові пісьнї і танцї, до троїстої музики не беруть певно зза її негучного тона. Сопілка є струмент специяльно пастирний.

Вернїмо ся-ж до струментів першого ро́зділу, струнних а між їми найперше до кобзи.

Кобза. Бандура.

За наших часів кобзу вважають за один і той самий струмент, що й бандуру. Кобзар та бандурист, цї два назвиска не розрізняють більше, однаково називаючи сьпівцїв дум і інших історичнїх пісень на Вкраїнї. Але-ж подвійне назвище одного й того самого струмента мимохіть надоумляє, шо був час, коли цї два струменти відрізняли ся; з якої-б інак речі надано було два назвища одному струментови? Обидва ті назвища не наші, вони чужоземні. Одно зі сходу азийського, друге з заходу европейського. З'явили ся вони на Вкраїнї не рівночасно, для того одно назвище старіще, а друге новіще. Подвійність назвища струмента п. Фамінцин, в своїх високоцїнних історичних вислїдах струментів народнїх ясує тими словами. Він каже: стародавнїй в народї струмент міг з часом замінити ся новим, схожим на старого струмента, але більш обладженим, перфекцийнїшим. Нове назвище не затерло в памяти народній старого і ось народ, каже, перенїс старе назвище на новий, схожий струмент. Таким чином новий струмент обняв два назвища, своє власне, та ще й чуже старіще. В народї слова кобза уживаєть ся частїще і любіще нїж бандура. І слово „кобзар“, що́ грає на кобзї, лунає якось народнїще. Не для чого-ж і наш народній поет Тарас Шевченко надав своїй збірцї творів назвище „Кобзар“, а не „бандурист“, бо назва „Кобзар“ і стариннїйша і любійша ухови українському. В вісїмдесятих роках минулого столїття український історик Ріґельман писав про народ український, що між їми, каже, вельми багато буває добрих, ручих музиків. Кажучи, що вони грають на скрипках, цимбалах, сурмах, гуслях, згадує й про бандуру; а сїльські люди, каже, грають те-ж на скрипках, на кобзї і на сопілках. Отож постерігати треба, що вишче він розумів міських музиків, що́ грають на бандурі, а сїльські по селах, грали на кобзї. Значить ся, була якась відміна межи бандурою міською, перфекцийнїйшим струментом, а сїльською кобзою, простїшим струментом.

Слово ко́бза [кобоз, кобуз] є дуже старе яко назва струмента струнного. Слово це походить з далекої, азийської країни; воно відоме у азийських різних народів і за наших навіть часів. Слово це уживало ся у Куман (Половцїв) в XII віку. А Половцї, відома річ, були блізькі сусїди наші, сидїли поруч нас на землях від Чорного моря аж до Молдави. У інших народів тюркського колїна, у Татарів та Турків те-ж істнує струмент з такою назвою. У Славян: Хорватів, Чехів, Поляків цей струмент був те-ж уживаний. У наших українських козаків і у селян наших взагалї кобза була найлюбіщим струментом. У Запорожцїв кобза була звичайним струментом [вони грали й сьпівали свої думи під кобзу]; запорожський козак не лишав її н нї в дорозї, нї в потребі військовій. Вона стає йому за дружину; вона зветь ся „подорожною“.

  1. Я не наводжу тут про данні „сурми“, на яких колись у давних полках козачих сурмачі вигравали.