Сторінка:Часопис Зоря. 1894. 02.pdf/2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

непорушно; тільки часами ледве примітно здрігають ся плечі у неї. Спала на неї намітка і одним кінцем на подушцї звисла, а другим долї лягла; коса вибилась звід кораблика і, запнувшись хімерним вузлом, неслухняно лягла на плечі; одно крило плахти відхилилось свавольно і виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частинї голівки, на заломі коси, та на одному плечі лежать сьвітові плями, а решта в темряві з наметика потонула.

Край вузкого вікна, схиливши на руки чоло́, і встромивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; нона силкуєть ся туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнать, що дїєть ся тепер у містечку Буші і в при́городї; але густий морок закрива від неї далиню́ чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросьвітньої темряви заблима якась непевна іскра і згаснє…

Орися повернулась до образа і зупинила на Дїві Пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутїнь стріласта на її личка блїді; руки її з несили на колїна упали і сплелись у стисї нервовім; в нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сидїла Орися: чи вона складала з благання молитву, чи доручала Небесній Розважницї свою тугу-печаль, — зостало ся то тайною.

Нарештї Орися повагом перевела свої очі, що́ сьвітили ся темним огнем на ліжко, на Катрю — і на її виду перебігла хмарина.

— Годї, Катре! промовила вона строго. Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для остатньої боротьби.

Катря ще більш заридала безнадїйно і глухо, і її плечі заколихали ся під хвилями збурених мук.

— Гріх! От перед цїєю сьвятою Матїрю гріх! — показала на образ Орися. — Вона віддала ради нас Свого Сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеть ся за віру святу й за вітчину вмерти?

— Не те, не те!… — відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку зпід очіпка упало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий, — нестотно ображене дївчинятко заплакало, почувши ласку уперше. — Не те! А дай менї виплакатись! Дай менї в останнїй раз, тут… на самотї… натїшитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!

— Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавійшим уже голосом корила Орися, присївши до Катрі і глядючи її шовкове волоссє. — Коли-б воно на тебе лишень упало саму, то тодї-б могла… а воно-ж на всїх нас злягло рівним тяжаром, і роздавить всїх нас разом, укупі…

— Не на всїх, не на всїх однаково! — Гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутовцї руки.

— Як неоднаково? — навіть схопилась Орися. — Та хіба у тих, що́ пішли туди на певний загин, не було нї радостий, нї утїх на землї, або що,

— Може й були, та вони вже ними натїшились, а я не нажилась ще на сьвітї… — відмовила, рвучи слова, Катря.

— А я чи нажилась? — спитала нервово Орися. — Туди… на муки… на страту… мій батько пішов… єдине моє коханнє, єдина відрадість… єдина моя слава і втїха; але глянь — я не плачу, і не збентежу його остатньої хвилини сльозою.

— Ох, правда — мовила Катря, гамуючи сльози. — І ти не нажита ся, але ти й не жила зовсїм! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цїлком приковує до втіхи земної… ти ще не кохала!

— Почім ти знаєш ? — відказала упавшим голосом Орися. і провела рукою по битому чо́лу, немов бажаючи змести з його уїдливу болїч. — А може коханнє моє ще страшнїйшою пявкою впялось менї в серце!

— Твоє коханнє? — нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цїкавість перемогла її страждання. — Ти, моя перша по́друга, посе́стриця — і нїколи менї про те не промовила й слова.

— Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то, що від миру, — важко зітхнула Оричя, відвернувши під Катрі свій зрушений вид.

— Орисе! Ріднесенька! Зіронько моя! — обнїмала Кагря свою кохану посе́стрицю, переставши плакати і таскаючи свою товари́шку по горю. — Скажи менї, хто? Подїлись горем — лекше буде… Коли виплачеш ся і розважиш тугу — завжди на душі лекшає…

— Ти памятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?

— А, памятаю, памятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синїми очима і білим, панським лицем?

— Так, так!

— Як не памятати! Памятаю і за сто сажнів пізна́ю. Я в його, коли признатись тобі, — усьміхалась уже Катря, щаслива тим, що тайну вивідає, — мало, мало не закохалась… не здолала чисто і глянути на ті закручені вусики… Тільки тривай… — зупинилась вона, міркуючи… — Адже-ж то брат твій? Він тебе називав сестрою?

— Нї, він не брат: він по крови менї був овсїм чужим, а по серцю… ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого цї спогадки і тепер? На віщо намучене серце вражати?

— Квіточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи… повідай, хоч кришечку… хоч капелиночку!

— Ах, яка бо ти! Нестотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго росказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, — я з тобою спізнала ся в Барі, а ми перше сидїли далеко на хуторі: я там росла ще дитинкою… і так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене: я її ледве згадаю… Потім наш хутір спалили… матїр те-ж… Як приїхав на пожарище батько, позеленїв, заскреготав зубами і знову кудись то майнув. А за тиждень вернув ся і привіз хлопчика на кульбацї, лїт девяти. „Знайшов, каже, сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!“ Орися змовкла, пригнїчена вагою спогадів давних.

— Ну, ну! Що-ж далі? — допитувалась зацїкавлена Катря.

— Що-ж? Звичайно… став він у нас мешкати… в другім хуторі, — ми переїхали далї від Буга: росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустовали, гулялись… ну, призвичаїлись, поріднились… ех, та що й згадувати!

— Нї, нї! Докажи бо, хоч капельку!

— Ну, виросли ми: а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!… Сьпівав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав і на Запорожжє з собою в науку… Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий… і до Бару ото… а вже я його так ждала й ожидада, як божого сьвіту… Ну, ми і покохались.

— Так де-ж він, твій Антось?

— Не питай! Як він присягав ся, Боже! А батько раз сам вернув ся до дому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! — Длячого? — батько промовчав, але я знаю, що він дармо не скаже…

— І ти викинула? Забула його?

— Не руш! Годї! — сказала рішучо Орися, зсупивши брови від вразької, наболїлої муки, і Катря припала до її колїн і притихла, почувши незміряне горе.

Знишкли посе́стри, немов занїміли, замерли: одній болїч здавила до не́стяму серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колїнах.

Осїнний дощ кропить дзвінко шибки́ і вітер стогне — веде якийсь сьпів похоронний…

Немов темна, марморова фіґура, сидить нерухомо Орися; її погляд сягнув далеко, далеко і потонув у чорнїючій млї…

Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і сьвітом, і ласкою, і теплом.

Тихий, літній вечір. На заходї гасне поволї рожевистий сьвіт. Біля хати, на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки́, і миски́… А своєму коханому Орисинятку дає медовики й вишнї. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і при́язно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята підбігає з сьміхом до татуся