вважає першим своїм дїлом, розписати письма до всїх редакций, товариств і інституций, з просьбою о даремне або за зниженою цїною надсиланє ґазети і книжок. „Просьвіта“ дістає таких просьб що року дуже богато і, як звістно, за 25 лїт свого істнованя роздарувала своїх книжочок за десять тисяч зр.! Инші товариства і редакциї по змозї показують ся також такими добродїями супротив ласкавих читачів. Що-ж про се думати?
В просьбах о дари звичайно сказано: „Так і так, заложили ми товариство, членів належить кількадесять, але ми не маємо що дати їм читати. Будьте ласкаві і т. д.“ „Просьвіта“ або инше товариство не має способу пересьвідчити ся, чи справдї ті кількадесять членів такі бідолахи, що не можуть зложити кілька або кільканайцять зр. на купно книжок — і в своїй любови до темного брата посилає їм дарунки. Вдячний видїл обдарований поміщає відтак в часописах подяку товариству — і вже має що дати читати членам... Чи справдї такі милостинї для товариств мають лише добрі сторони і сьвідчать лише о любови ближнього темного брата? Нї! ті милостинї, так як милостинї для людий жебрущих, мають богато своїх злих прикмет. Що вони причиняють ся до ширеня осьвіти — то правда; але що вони призвичаюють людий до жебрацтва, то також правда.
На що-ж закладають ся товариства, касина, читальнї? На те, щоби а дрібних складок членів зібрати тілько гроша, кілько треба на купно потрібних ґазет, книжок і т. п. На одного було би за тяжко, а всї разом можуть зложити потрібні гроші. Коли-б не було товариства, то неодин купив би сам собі ґазети, книжки, на чім і адмінїстрациї ґазет і книгарнї зискали би, а так у товаристві одної ґазети, одної книжки уживає кількадесять, або кількасот членів. На тім же і адмінїстрациї ґазет і книгарні тратять. Знов же вірити в то не хочеть ся, щоби цїле товариство членів було таке убоге, що мимо доброї волї, не може купити собі, що потрібно. Особливо товариства, зложені з людий інтелїґентних і таких, що́ не потребують що дня їсти борщ і картофлю, а позваляють собі нераз і на „збитки“, повинні мати на стілько амбіциї, щоби з міною жебрущого чоловіка не просити о дарованє книжок авторів, може нераз в десятеро біднїйших, нїж неодин член з того товариства, котре просить о дарунок. З другої-ж сторони радили-б ми і „Просьвітї“ і всїм, що мають змогу показувати ся добродїями, застановитись над тим, чи ті їх добродїйства не деморалїзують обдарованих людий, котрі на добрий лад могли би сьміло обійти ся без чужої ласки. А то, коли ще якийсь час будемо такими ласкавими для „народу", то діждемо ся хвилї, що „нарід“, одержавши даром книжки, зажадає ще платнї за читанє. Ось вам і предмет до поважної розмови!
О. М—ей.
Сильвестер Дашкевич. Буковинські Русини понесли тяжку і всіма болючу втрату. Редактор „Буковини“. часописі добре веденої, що́ совістно, відважно і розумно заступає інтереси Буковинської Руси, попрощав ся з сим сьвітом — і то способом незвичайно траґічним, що́ навскрізь зворушує людське серце: 3-ого н. ст. цьвітня, около 9-ої год. рано, вистрілом з револьвера позбавив жити свою жінку, дитину і себе самого... Він родив ся у селї Дубівцях. де єго отець був парохом. Отець помер вчасно; осталась вдова з сиротами. Окінчивши черновецьку ґімназию, вступив покійний до духовної семінариї. Але не покінчивши теольоґічних студий, звернув ся до студий правничих, до котрих чув великий потяг. Яко чоловік серйозної вдачі а притім бистрого погляду, звернув увагу на вельми сумне положенє руського народу на Буковинї та на всякі кривди, які той нарід терпить, особливо-ж з боку церковної власти волоської. Він добачив скоро також ту руську громаду інтелїґенцій черновецької, що́ ставала боронити чим раз сьмілїйше права того покривдженого народу, вступив з нею в тїснїйші зносини та почав брати живу участь в тій працї. По смерти Федьковича обійняв редакцию „Буковини“ і приступив до найважнїйшої своєї працї: „Die Lage der gr.-ог. Ruthenen in der Bukowinaer Erzdiözese“, котру 1891-ого p. закінчив і видав. В тій тяжкій працї виявив він про свої, відповідно ще молоді л]та, такий phskbq розсудок, таку докладність, таку ясність ума? що Русь буковинська могла на него покладати найкрасші надії. Яко ідеально настроєного, духом далеко сягаючого чоловіка, займало єго добро загалу далеко живійше, нїж особисті єго потреби. Він не вмів ——не було се ему природою дано — одно з другим получити і у рівновазї удержати. На нещастя подружив ся він до того ще яко студент, що очевидно не причинилось до полїпшеня цїлої ситуациї. Розвинулись отже високо у нього песимізм, знеохота до житя і зневіра у власні сили та занедбанє себе. Вивихнувшись з рівноваги, рішив ся він скоро. Але як завсїгди, так і в остатній хвилї лежала єму доля других більше на серцю, як самого себе. Щоби не виставити жінку і дитину на найгіршу нужду, рішив ся він за порозумінєм і згодою з жінкою взяти єї і дитину з собою до вічного супочинку,.. Похорони відбулись 6-ого с. м. при великім здвизї народа. Над отпертою могилою попращав покійника іменем Русинів вельми щирою і краснорічивою промовою посол Єр. Пігуляк, а іменем журналїстів — ред. Кулаковський. — Буковинська Русь втратила в покійнім горячого і діяльного оборонця своїх прав, що́ вправдї умів твердо стояти в обороні народу, але не зумів ставити чола нероздїльній з житєм українсько-руського журналїста долї: борбі о власне істнованє.
Над сьвіжою могилою сердешного товариша кличемо: Пером Тобі та земля рідна, котру Ти так щиро любив!
