 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Часопис Зоря. 1894. 14.pdf/1}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
|
|
VII.
Почала ся весна. Іван Горобець радісно дивив ся на останні куgки снїгу та на зложене посеред двора дерево. Він міркував, що от-от розпічне будівлю нової хати і, коли скінчить її, то тодї вже справдї почувати ме себе спокійним і щасливим аж до самої смерти. Так само міркувала і його жінка Параска; одна тілько Наталка думала зовсїм иньше, бо ось уже повертало на другий тиждень, як Андрій Петренко поїхав з дому до Київа і до сього часу не повертав ся. Нїколи собі не гадала Наталка, що буде нудитись за паничем, а отже довело ся запевнитись, бо без Петренка їй так зробило ся сумно та невесело, що здавало ся, нїби то вона загубила щось вельми коштовне та ще до того стратила й надїю не тілько повернути згублене, а навіть і замістити чим небудь коштовну тую згубу. А згуба-ж така потрібна задля неї, така необихідна, що Наталка не може навіть ступити кроку, щоб не згадати та не пожалкувати за нею! — Дуже було невесело Наталцї! І щоб не робила вона, за щоб не взяла ся, а думки були завжди однаковісенькі: усе міркувала вона про Петренка, та все силкувала ся відгадати: де він тепер, що з ним дїєть ся, що робить, чи не трапилось якої лихої години; чи повернеть ся нарештї у хутір, чи нї? „А що як, не доведи Господи, та не вернеть ся, що тодї? — мір |
кувала Наталка, — а от що, — сумливо відповідало щось у її думцї, — тодї нїколи вже не побачиш ти того хорошого, приязного обличчя, тієї темної, мякенької борідки, тих оченят блакитних, що так приязно блищали зпід золотих окулярів; нїколи не почуєш і тих розумних, цїкавих оповіданнїв, не держати меш у своїй руцї такої мякенької, теплої рученьки і нїколи вже не витати меш у своїй хатї того щирого, ласкавого Андрія Івановича, що нїколи й нїчим не з'обідив тебе, не присоромив, не насьміхав ся над твоєю незрозумілістю, а завжди поводив ся з тобою неначе з якою панночкою, — ласкаво, ввічливо і нїколи не відрікав ся, і не втомляв ся оповідати на усї твої запитання, хоч би ти задавала їх цїлу нiч і цїлий день“... Наталцї аж сумно робило ся після такого міркування і з грудий її раз-по-раз зривали ся тяжкі зітхання, а очи мимохіть зоріли по той бік Удая, та пильно придивляли ся до невеличкого будинка, з надїєю розпізнати крізь темні шибки знайому Петренкову постать, але марно! Ось уже повернуло й на третїй тиждень, а його не було, та й не було! Сумно і довго тягнули ся задля Наталки днї. Нарештї наступила третя недїля; Наталка прибрала ся у своє сьвятне вбраннє і пішла до церкви. По дорозї наздогнали її дївчата — подруги і, поздоровкавшись, почали докоряти, що все вона сидить дома, що не можна її спіткати нї на вулицї, |
