Сторінка:Часопис Зоря. 1894. 14.pdf/1

Матеріал з Вікіджерел
Сталася проблема з вичиткою цієї сторінки
1894.

У Львові, дня 15 [27] липня.
Виходить у Львові 1-ого і 15-ого кождого місяця в обємі два i пiв аркуша.

ПЕРЕДПЛАТА ПЛАТНА З ГОРИ ВИНОСИТЬ:

З додатком „Словар росийсько-український“: на цїлий рік 8 влp., [для заграницї 8 рублїв або 16 марок] — Без „Словаря“: на цїлий рік 6 влp., [для заграницї 6 рублїв або 12 марок], на пів року 3 влp., на чверть року 1 злp. 50 кр. — Одно число коштує 30 кр.
Редакция, адмінїстрация і експедиция у Львові, при ул. Академічній Ч. 8.

Рукописи мають бути писані правописию „Зорі“. Твори узнані редакциєю непридатними до поміщеня, звертає ся авторам [на їх кошт] без поясненя причин. — Редакция відповідає тільки на ті письма, до котрих долучено почтові марки: ся постанова не дотичить письменників, що містять свої твори в „Зорі“.

Між народ.
Повість М. Школиченка.
[Далї].


VII.

Почала ся весна. Іван Горобець радісно дивив ся на останні куgки снїгу та на зложене посеред двора дерево. Він міркував, що от-от розпічне будівлю нової хати і, коли скінчить її, то тодї вже справдї почувати ме себе спокійним і щасливим аж до самої смерти. Так само міркувала і його жінка Параска; одна тілько Наталка думала зовсїм иньше, бо ось уже повертало на другий тиждень, як Андрій Петренко поїхав з дому до Київа і до сього часу не повертав ся. Нїколи собі не гадала Наталка, що буде нудитись за паничем, а отже довело ся запевнитись, бо без Петренка їй так зробило ся сумно та невесело, що здавало ся, нїби то вона загубила щось вельми коштовне та ще до того стратила й надїю не тілько повернути згублене, а навіть і замістити чим небудь коштовну тую згубу. А згуба-ж така потрібна задля неї, така необихідна, що Наталка не може навіть ступити кроку, щоб не згадати та не пожалкувати за нею! — Дуже було невесело Наталцї! І щоб не робила вона, за щоб не взяла ся, а думки були завжди однаковісенькі: усе міркувала вона про Петренка, та все силкувала ся відгадати: де він тепер, що з ним дїєть ся, що робить, чи не трапилось якої лихої години; чи повернеть ся нарештї у хутір, чи нї? „А що як, не доведи Господи, та не вернеть ся, що тодї? — мір

кувала Наталка, — а от що, — сумливо відповідало щось у її думцї, — тодї нїколи вже не побачиш ти того хорошого, приязного обличчя, тієї темної, мякенької борідки, тих оченят блакитних, що так приязно блищали зпід золотих окулярів; нїколи не почуєш і тих розумних, цїкавих оповіданнїв, не держати меш у своїй руцї такої мякенької, теплої рученьки і нїколи вже не витати меш у своїй хатї того щирого, ласкавого Андрія Івановича, що нїколи й нїчим не з'обідив тебе, не присоромив, не насьміхав ся над твоєю незрозумілістю, а завжди поводив ся з тобою неначе з якою панночкою, — ласкаво, ввічливо і нїколи не відрікав ся, і не втомляв ся оповідати на усї твої запитання, хоч би ти задавала їх цїлу нiч і цїлий день“... Наталцї аж сумно робило ся після такого міркування і з грудий її раз-по-раз зривали ся тяжкі зітхання, а очи мимохіть зоріли по той бік Удая, та пильно придивляли ся до невеличкого будинка, з надїєю розпізнати крізь темні шибки знайому Петренкову постать, але марно! Ось уже повернуло й на третїй тиждень, а його не було, та й не було!

Сумно і довго тягнули ся задля Наталки днї. Нарештї наступила третя недїля; Наталка прибрала ся у своє сьвятне вбраннє і пішла до церкви. По дорозї наздогнали її дївчата — подруги і, поздоровкавшись, почали докоряти, що все вона сидить дома, що не можна її спіткати нї на вулицї,