або розчаровує при невдачі і в той же час спонукає його до повторення досвіду, до упертого досягнення цілі, звязує здобуті знання з новими, витворює нові уявлення, словом, збуджує в ньому в самих глибинах душі діяльність, ініціятиву, творчість.
Здобуті таким шляхом знання з'являються не зверхнє прищепленим лиском на уявленнях душі учня, а міцно з'єднаними зо всім колом ідей, які він прийняв і втілив до цього часу.
Але це звичайно не відкидає значіння й першого шляху, коли він не превалює між способами навчання, а з'являється часовою потребою в певні моменти навчання другим шляхом. Цим стверджується потреба в книжці й засвоєнні знання через передачу певних істин в готовому вигляді. Тільки треба, щоб ці знання були звязані в особистим досвідом, переходили через матеріял здобутий самим учнем і одержувались учнем як свідома потреба, як вимога його попередньої праці, що виникла під впливом його інтереса. Тоді книжна або словесний виклад учителя доповнятиме природно особистий досвід, дасть ті відомості, яких здобути учневі самостійно з накопиченого матеріяла не можна, але які потрібні йому для дальшого удосконалення, загального розвитку й освіти. Тут поліпшується чисто духовний бік людини, її інтелект, який має здібність входити в суть річей через внутрішнє прагнення до пізнання істини, або ставить свої вимоги, розвязуючи питання і зустрічаючись з ускладненнями, невдачами та суперечностями.
Культурне значіння книжки ми одкинути не можемо і її цінність в трудовій школі не понижується тим, що не вона з'являється джерелом знання, а праця. Книжка в трудовій школі з'являється тоді, коли до неї звертається учень, коли вона справді є засіб, підручник, котрий іде назустріч внутрішнім шуканням учня, коли вона для нього є друг, що ділиться здобутими знаннями й досвідом науки, здобутками минулої праці людського розуму, людської культури. Книжка в школі вмерла, як єдине джерело знаннів, і воскресла, як культурний засіб до поширення і поглиблення світогляду учнів. А в такому разі книжка в школі знаходить своє почесне місце. Ми боремось не з книжкою, а з книжним навчанням, що знищує в молоді всякі можливості до виховання самодіяльности і не дає міцних, сталих знаннів.
Поставивши працю в центрі нашої школи, а власний досвід, власне пророблення в діях і рухах учнів, вихідною базою розвитку й поширення свідомости про світ і взагалі науки, природно нам звертати увагу не на широкі програми з їхньою многопредметністю, а навпаки, на зменшення їх, щоб учням був час на спостереження, міркування, досліджування, бо для нас важлива не так скількість знання, як спосіб і методи його засвоєння.
Для пізнання закономірности з'явищ, для розуміння предмету краще самостійно й грунтовно простудіювати невелику царину його, ніж поверхово переглянути все. Кращим вихованням буде те, що на найменшому матеріялі допоможе здобути найбільше; краще знати менше, але грунтовно й всебічно: примусити учня самостійно розробити даний матеріял, провести учня по шляху спостережень і винаходу, збудити в ньому, творчість та ініціятиву в даній царині, дати йому можливість іти не за вами, а попереду вас. Учитель повинен ніби одійти в сутінок з своїм менторством, дати волю виявленню в учні його самодіяльности та його індивідуальним здібностям в здобуванні знаннів. Учителя в трудовій школі можна розглядати, яко фермент, що підтримує в душі дитини вогонь духовного життя, бажання діяти, шукати, працювати, творити і регулює виявлення її здібностей, потягів, її бажань.
