сили учнів, направляла їх до творчої праці, щоб з них виходили люде, здібні до праці по своїх силах. Але поруч із цим загально-людським і соціяльно-справедливим розвитком, треба зміцнювати в юнаках почуття законности й пошани особи, збуджувати любов до наукового досліджування, вводити свідомість початків громадської моралі і привчати до праці. По-за цими вимогами школа була мертвою установою, шкодливою для діла освіти й виховання. З неї виходили люде — не громадяне, не працьовники, а непотрібні народу істоти. Такою була до цього часу школа, але такою вона не повинна бути.
Державне життя, збудоване на грунті громадського співжиття людей, громадської праці й самодіяльности, вимагає від школи того-ж самого. Школа мусить бути частиною громади і виховувати дітей для цеї громади. Ідея соціяльного виховання переплітається з ідеалами громади. Діти в школі мають розвинути в собі соціяльні інстинкти в згоді з ідеалами громади. Школа нічого не вигадує, вона тільки розвиває й надає справедливий напрямок соціяльним інстинктам дитини. Так, наприклад, громадські елементи в дітей виявляються в організації дитячих ватаг для крадіжок у городах, садках, для мандрівок з певною метою. Але цей інстинктивний нахил у школі можна скористувати для цілей виховання громадських обов'язків і громадського почуття. Кожний вагажок може стати зразком чемности, працьовитости, організатором артілей для колективної праці. Їхньому моральному впливові підпадають діти, що навколо їх гуртуються.
В руках педагога ці ватажки з'являються чудовим матеріялом для передачі в осередок дітей почуття порядку, дисціпліни, законности і виявлення енергії і діяльности. Користуючись цим інстинктом, можна легко перевести самоуправління школи, яко шкільного колектива, що неодбивно впливає на учнів і більш набірає ваги, ніж вплив учителя. Або взяти упертість дітей: її слід направити до виявлення самостійности, до зміцнення волі. Школа не повинна такі нахили приголомшувати, придавлювати, а навпаки, даючи свободу виявлення, зберігати їх і направляти на добро і користь самоосвіти й виховання.
У природі дитини лежить поривання до саморозвитку, поривання витворювати свою долю, вишукувати шляхи до свого розвитку. Свобода, що має дитина в цьому напрямку в сім'ї, повинна у школі найти широке поле. Стара школа не рахувалася з цим і ставила перепони для активности дитини в навчанні. Від того ці прагнення до свободи обертаються проти учителя і шкільної дисціпліни, з'єднуються з нижчими інстинктами, і дитина перестає бути щирим працьовником науки, губить здібності до виховання в стінах школи. Учень і учитель стають ворогами один одному.
Замісць того, щоб у дитині збуджувати її особу, з усіма, альтруїстичними виявленнями жалю, симпатії, любови, дружби, пошани до инших, уваги і т. ин., школа через свою байдужість до цього боку людської істоти не мала того впливу на дитину, який в сфері освіти вона мала навіть при архаїзмі своїх програм і методів навчання.
В той час, як дитина йшла назустріч впливам школи своєю здібністю до пристосування себе до свого осередка, до вимог складної і високо соціялізованої культури, ця здібність, замісць широкого розвитку, знаходила в школі гальмування і набірала потворних форм одірваної од життя освіти.
Людина надзвичайно громадська істота, щоб довго зберігати негарні грубі звички або обурюватись оточенням, в якому вона
