Ось хлопчик Х: він сангвінік, центри затриму в нього слабі. У звичайній праці він і п'яти хвилин не може всидіти на одному місці, він — увесь цілковитий рух. То сперечається з приводу якоїсь події, то, нестримано фантазуючи, ставить свого героя в ненормальний стан, і коли йому на це вкажуть, застидається й притихне на одну мить. За хвилину він вже біля мене й оповідає нову подію, новий фантастичний випадок. Я та дехто з дітей починаємо уважно доводити, що навряд чи й можлива така річ, як він оповідає; але його фантазії не спинити, у нього вже нова комбінація виникла.
А ось млявий, відсталий, малорозвинений учень. І він пожвавішав: проте його уява не встигає працювати за цілою клясою, і він тільки або киває головою, посміхаючись, або промовить: „його не взяли на роботу“, або „так, так, цього не треба“. Він на кожну пропозицію усміхається, видно, живе думками товаришів, їхнім захопленням — і в його малочуйну душу влито нове життя, як і решта учнів, він уявляє й творить щось нове, оригінальне й приємне. Всі за працею, і вона примушує забувати про час. Дзвінок — це неприємна несподіванка, що вертає нас до звичайного, щоденного. Діти ще кілька хвилин лишаються підо впливом нових почувань, майже всі оточили мене й кожен далі щось оповідає. Вони незадоволені, що перерва, і запитують: „А коли ж ми будемо кінчати оповідання?“
Це все стосується до колективних праць; вони являють собою надзвичайно корисний методичний прийом, об'єднуючи всіх разом і розвиваючи в дітях почуття громадської праці, солідарности, а проте часто вдаватися до нього не слід.
Для нас не менш важливо, щоб кожна дитина самостійно утворила щось своє власне. А матеріялу для творчости у дитини, навіть 8 років, дуже багато, слід лише зуміти взяти з цієї скарбниці потрібне, викликати, збудити в дітей одвертість, простоту, образи, ідеї та спрямувати їх на шлях, що по ньому піде самостійна діяльність дитини.
Є різні засоби збудити дитячі переживання. До таких збудних засобів можна залічити вправи, що призводять до певних емоцій, переживань. Досить, напр., поставити заголовком якогось оповідання просто окремі слова, як: „А“, „Ой“, „Слава“, або — „Позіхає“, „Стукає“ і т. ін., і слова ці, такі знані всім дітям, так зв'язані з їхніми переживаннями, викличуть в уяві дитини якийсь живий образ, учинок ще й засоціюють з собою різні подробиці якоїсь події.
Цей засіб придатний відтоді, як учні навчилися писати цілі речення, він дуже простий і не вимагає ніяких підготовчих робіт. Роздавши зошити, я пропоную написати оповідання з свого життя, назвавши його, наприклад, „Ой“. Спо-
