літературі й мистецтві, й у практичнім будівництві суспільносоціального життя, що наближає до всесвітнього ідеалу“[1].
Досягти цієї мети можна тільки шляхом національного виховання.
Коли ми бажаємо, щоб наші нащадки мали ліпші умовини життя, ми повинні домагатись національного виховання наших дітей, дітей рідного нам народу.
Ґрунтом такого виховання мусить бути з одного боку семья, а з другого — школа. Спробуємо зупинитися на вихованні й навчанні в школі.
Ми вже звертали увагу читача на те, що рідна мова не є тільки простими складаннями згуків, а що з кожним словом втілюється значіння слова і уява його. Голосова форма зливається з значінням так міцно і нерозривно, що значіння неможна відокремити од слова. І все те, що дитина придбала змалку з мовою, втілилось у неї разом з комплексами вчуттів, уяв, перейманнів, розуміннів і міркуваннів. З усим цим вона попадає в школу, як із своїм духовним обличчам, що утворилося на ґрунті рідної мови. Те, що дала дитині її нація, що вона дістала в спадщину від неї, з усіма особливостями її, що ввійшло в її істоту з мовою і керує її думками і вчинками, те все несе вона в школу: і справжній школі зостається зґрунтувати та розвинути всі її духовні й природні сили.
Перш за все школа повинна звернути увагу на розвиток мови. З розвитком мови розвивається й розум і душа дитини. Бо в денаціональних школах, замісць розвитку рідної мови, ми бачимо перекручування національної псіхики дитини, з якою вона принесла свої спостережіння й відповідні уяви. В такій школі дають нові слова, нові їх значіння і втілюють з ними нові уяви, перетворюють заново її думки. Зрозумілі, сполучені з її фізичним і псіхичним життям, уяви, силоміць заміняють штучними поверховими, бо проти волі накидають незрозумілими словами знання; а
- ↑ Роков. „Вѣст. Воспит.“, 1908 р.
