не маючи міцного, відповідного ґрунту, ці знання все одно зникнуть.
Щоб насадити тут нове, чуже її организмові, треба викорінити спершу придбане природою дитини, це-б-то, перекрутити всі розуміння, перемішати одні з другими, наробити такої мішанини у псіхиці дитини, якої не здолати і дорослому, не то що дитині.
„Що-ж робить школа (денаціональна, звичайно), коли відкидає народню мову і натомісць учить чужою?“ — питається Грінченко й відповідає: „Вона примушує народню думку зробити величезне з'усилля: зійти з тих всіх числених шляхів, якими вона ходила з стародавніх часів, і піти новими, не менш численими, напрямками, часто протилежними тим, якими вона йшла до цього часу. Безперечно, що на таких підвалинах народня думка не тільки не може розвиватись, вона взагалі не в силі робити хоч трохи продуктивно: вона може тільки плутатись у лабіринті суперечок або мимоволі йти за указкою“.
Школа повинна не руйнувати творчі сили нації, а на добро громадянству й державі розвивати їх, не псувати ініціативу та самодіяльність, а покластись на національну псіхологію і старанно культівувати сталі риси нації, як найліпший скарб народа. Доброю школою ми визнаємо тільки ту, що не йде супроти дитячої природи і стежить не за зовнішніми цілями, а внутрішніми: за національною цілостю народа через навчання рідною мовою. Рідна мова у школі так само потрібна для освіти дитини, як чисте повітря й світло для нормального розвитку организму.
У нас на Україні збільшується кількість шкіл, де лунає чужа мова, де здобуваються знання не рідною українською мовою. Зростає кількість шкіл, та не зростає народня освіта. Дитина виходить з школи освіченою не більш того, якою вона ввійшла в неї. Нігде так гостро не відчувається „рецідів безграмотности“, як по наших українських селах. Дитина вже за рік після того, як скінчила школу й дістала „свідоцтво“, робиться цілком безграмотною й ледве-ледве, з великим з‘усиллям, з багатьома помилками, підписує власне імья й призвіще.
