Для більшости народніх учителів правопис є найтяжчим предметом навчання. Особливо по школах з українськими дітьми, де до всього примішується перекручена вимова слів. Дитина ніяк не може завчити правопису, бо повинна писати не так, як вимовляє слова, а так, як їй наказано граматичними правилами російської мови; через те на її долю випадає завше подвійна праця: спершу зрозуміти, що кажуть, уявити собі його, і тоді писати ті нові слова, зовсім їй чужі, бо вона не чула їх круг себе раніше, а тільки оце вичитала, і їх зовсім не звязано з її псіхикою.
Учителі, працюючи по українських школах, щоб полегшити навчання правопису, вдаються до всяких аналогій та порівняннів що до зовнішнього боку вимови російських слів та українських. Хитрують, щоб перехитрувати природу. Даремна праця! Може це й полегшує завчати правила, але не допомагає навчитися правопису. Тепер, та певне буде й далі, головним цвяхом науки в нашій школі є правопис, з якого де-які вчителі роблять собі идола, в жертву якому, не вагаючись, приносять і освіту, і розвиток, і навіть душу своїх учнів. І так буде доти, доки школу на Україні не буде перебудовано відповідно вимогам раціональної педагогики. Способи до навчання правопису — звичайно діктант і списування. Між педагогами помічаються різні погляди на відповідність і придатність того й другого способу.
Останніми часами, під впливом здобутків експеріментальної педагогики, погляди ці починають складатися в щось більш певне, реальне, виразне. Під впливом досвіду педагоги тепер почали шукати відповідного методу, яким би нав-
