людину, цілу, непопсовану особу, яка вірить у свої сили, в свою міць, в свою націю, в своє людське призначіння!
Тому національне виховання є єдиним вихованням, яке здолає задовольнити псіхофізичні вимоги дитячої природи, не зламає й не зіпсує її законів.
Це — висновки з міркуваннів про природу людини. Але, закінчуючи свою розвідку, я бачу, що висловлено й обмірковано далеко не все, що треба хоч коротенько сказати про ті неодбивні впливи де яких чинників, які почасти збуджують рідні нам почуття, а почасти збірають матеріял до національного виховання.
Насамперед, ставимо на розгляд згуки рідної мови, потім дитячі забавки і врешті оточіння.
Раніш ми зазначали вже значіння рідної мови та її сполучіння з нашими прийманнями; і нам зостається тільки зупинитись на тім фізіологичнім процесі, який відограє в псіхичнім житті дитини пригноблюючу ролю
Фізіологи визнають, що в людині істнують приймаючі рефлекси і що з перших днів свого життя несвідомо й безцільно дитина витворює багато рухів, які нам здаються витвореними навмисне спеціальним псіхичним актом. Помічають, що діти раніш і швидче переймають рухи, найбільш властиві предкам, і в яких вони здобули звички. В перейманні таких рухів спадковість відограє значну ролю, і дитина кориться їй пасивно, мимохіть. Усе самостійне в дітях і вільне од волі инших, належить минулому й одібрано в спадок од батьків, — сила цього рівна інстінктові. Таким чином, під виглядом самостійности й волі виступає справді сполучіння двох „роковихъ обстоятельствъ“, — як каже Пере[1], — спадкового змагання до дій і прирожденних прикмет — чуття й розуму.
Рідна мова з рядом принатурених рухових комплексів у цім разі найбільш приваблює педагогів і виховничих. Перші змагання промовити згуки матерньої мови, принатурити мьязи до відповідних рухів полягають у духовнім змаганні окремих індівідуумів наблизитись і сполучитись із своєю расою, своєю національністю. Разом з цим спадковим нахилом до
- ↑ Перэ. Нравственное воспитаніе. Ст. 272.
