гичного такту, треба мати чутливе серце, щоб чуло одгукуватись на дитячі радощі й горе. Треба вміти захоплюватись по-дитячому цими грами: вони тоді тільки будуть користними, коли упорядковуватимуться спільним бажанням усіх, коли кожне змагатиметься управитись само з усіми труднощами без жадного бажання бути ліпшим за инших, керувати иншими. Учитель рівний, як і всі, участник гри.
Гри є річчу остільки доброчинною й остільки природною, що школа повинна дати їм відповідне місце у своїх освітних програмах. Потреба дитячої природи в рухах, бадьорий, і веселий стан духа, що завше зьявляється під час гри й так добре допомагає вчінню, викликає любов до нього, найліпше доводять потребу игр у наших школах. „Утішна діяльність, — пише Спенсер[1], — якої вимагають сами инстінкти їх (дітей), потрібна: вона прияє їхньому фізичному щастеві. І хто гальмує її всякими перешкодами, той одкидає засоби фізичного розвитку, вигадані самою природою“. На батьківщині Спенсера, в Англії, цю рису дитячої природи покладено в ґрунт витвореної сістеми забавок по школах. Те саме ми бачимо і в Сполучених Американських Штатах. І сливе тільки в цих державах не чуємо скарг на переутому учнів. Правдиво й природно шукати людині свого щастя, але нема більшої заслуги над змагання людськости утворити щасливою дитину, якій так властиве щастя! Усміх дитини — це усміх людського щастя на землі! про те-ж, що ми бачимо по російських школах, мабуть, краще не казати.
Од забавок простий шлях до ручної праці, яка звичайно бере початок свій в дитячих забавках. Дитина, граючись, робить різні хатні праці. Рядом таких працюваннів вона поширює свої знання про світ, збільшує свій досвід. Фребель на цій ґрунтовній рисі дитячої природи завів по своїх дитячих садках забавки, що мали на меті не тільки розвагу, але й вимоги де-якої зручности й коордінування
- ↑ Спенсеръ. Физическое воспитаніе. Ст. 207.
