Та нехай читач не сподівається од моєї розвідки чисто наукової праці. Я педагог, а не учений псіхолог. Тож, користуючись по змозі здобутками науки, я маю перш за все на увазі живе життя: питання про правдиве виховання дитини. А зараз я маю на меті тільки спинитись над почуттям страху, розглянути педагогичне прикладання його, щоб вияснити, яка від того користь і шкода у вихованні й розвиткові дитини.
Слідкуючи пильно за поводжінням дитини у різних випадках, вивчаючи її особливости, я завжди зупинявся на почутті страху. Завше внутрішні переживання й почуття дитини одбиваються на обличчі і в очах, ніби у свічаді. Як дбайливо зробила природа, що дала людині такі чуйні органи, щоб виявляти внутрішнє життя! Багато де-чого дитина не може вимовити, не про все може вона росказати батькам, — за неї договорюють її незвичайно рухливі і вразливі мьязи, а особливо мьязи обличча. Це мова почуттів, що доповнює, а инколи й заміняє мову дитини. Без неї дитину в перший період життя важко було-б зрозуміти й дати їй якусь пораду. Вияв внутрішнього стану на обличчі й рухах допомагає нам спостерігати внутрішні переживання дитини.
Зупиняюсь цим разом на страхові, бо, як я вже згадував, страх найшкодливіше почуття для нашої фізичної й духовної природи. У мене й досі стоїть перед очима хлопчик років восьми, син мого гарного знайомого: він злякався пароходного гудка й кинувся до батька з криком: а! а! Відтоді він почав так заникуватись, що часом в балачці тільки й чутно було окремі згуки: а-а, та й годі. Великий переляк одбивається ще гірше: після нього зьявляються які-небудь псіхичні ненормальности, а инколи навіть то й тихе божевілля.
Виховання-ж дитини в семьї, як і в школі, проходить для більшости дітей ненормально. Часто дитина повинна пристосовутись до вимог недотепного, неконсеквентного виховничого й педагога. Од ненормальних вимог виникають ненормальні відносини між тими, хто навчає і хто вчиться. Наслідком ненормальних відносин є нерозуміння одним одного,
