Гадати, що тут вже діє певний власний досвід, не можна тому, що надто багато ми переживаємо безпричинного страху. Так, нічим не можна пояснити переживання страху в таких випадках. Мій знайомий розказував, що в дитинстві його часто посилали по справах до ріжних осіб иншої верстви. „Я охоче згожувався, але, підходючи до їхнього обістя, завше відчував один і той же страх. Я пересилював себе, але біля дверей до хати так мені бувало лячно, що я повинен був напружувати всю свою силу волі, аби не гайнути назад. Війшовши в кімнату, я ледве тримався на ногах, говорив завше збиваючись і плутаючись“.
Тут безумовно ніякого досвіду не було, а було якесь внутрішнє переживання невідомого і страх перед цим невідомим, який міг бути тільки спадковим.
Для справи виховання важно знати, що у дитини є страх і який незалежний від попереднього досвіду. Дитина боїться „бо страшно“, і чого — вона не знає. А проте від цих переживань багато трапляється вчинків, які шкодять вихованню дитини. Я знаю хлопчика, якого в родині вважали неслухняним, лінивим. А чого то так? Справа-ж була дуже проста. Посилають, скажемо, по горілку до шинку, він не хоче; посилають до писаря, попа, теж не хоче. Хлопчик не може перемогти почуття страху, змішаного с соромливістю, і не йде. А дорослі це вважають неслухнянством та лінощами.
Але в більшости шкодить вихованню просто страх перед тваринами по власному досвіду. Дитина боїться перебігти подвірря, бо там ходять гуси, лежить пес або коза. Дитина не піде в комору, бо там миші або пацюки, не піде в садок, бо там є бжоли і т. инш. А скільки заважає дитині її уява. В дитинстві я боявся одного роззаленого будинку і завше обходив його кількома вулицями. От чому замість того, щоб в крамницю сходити за 10—15 хвилин, я ходив пів години. Батьки гримали на мене, що так довго ходю. Я-ж ховався з цим, бо було соромно признатися.
А страх перед темрявою: скільки з ним сполучено вчинків в нашому дитинстві! Почуття страху перед темрявою діти малого віку не відчувають, але з часом цей страх з'являється і розвивається більше й більше, коли ми не звертаємо на це уваги і не виховуємо. Моя дочка до чотирьох років вільно ходила в темній кімнаті. Після чотирьох років без всякої видимої причини стала у темній кімнаті виявляти неспокій; з часом це почуття перейшло в страх, і в вісім років, зістаючись в кімнаті вечорами одна, хоч би при світлі, щільно причиняла двері в темну кімнату. На моє запитання, навіщо вона це робить, відповідала: „Так ліпше“. Справді, так ліпше, бо, як вона пояснила, темрява кімнати їй уявляється якоюсь марою, що весь час слідкує за нею з темної кімнати, і це звісно нервує дитину.
Майже всі діти бояться темряви, бояться самотности. І цей страх збільшується, коли примушувати дитину. Дівчинку 10 років примушувано спати одну в кімнаті. В ночі їй так ставало страшно, що вона бігла через довгий корідор до своєї тітки і вся в сльозах кидалась до неї на ліжко і довго не могла заспокоїтися. З віком цей страх счезає. Але не кожна дитина вільно й безболісно переборює це почуття в собі.
