Спричиняється до страху темряви дитяча уява і ті казки, в яких так багато таємничого і невідомого. До цього спричиняються наші старенькі бабусі, що любять залякувати дітей своїми вигадливими казками. Кожний з нас переживав в дитинстві страх після тих вечерів, коли багато говорилося про ріжні страхіття. Але наші переживання мало нас вчать, ми те-ж саме робимо й з своїми дітьми.
Взагалі наша недосвідченість у переживаннях дитини спричиняється до розвитку страху, а не його знищення в дітях. Ми зовсім не рахуємся з тим, що шкодить, а що сприяє зміцненню духовних властивостей дитини. Візьмемо навіть звичайні звуки; в залежности від того, як ми їх вимовляємо голосно, тихо, раптом, вони можуть то добродійно, то шкодливо впливати. Ми дуже часто любимо лякати дитину несподіваними звуками. Навіщо це, ми не знаємо. Так, хочеться злякати. А що від цього буде, ми не згадуємся. Незнайомі звуки дитину нервують і непокоять. Одна дівчинка 9 років не могла спати в кімнаті, в якій червак точив шафу. В глухій ночній тиші й темряві відкілясь доносилися ретмичні звуки. Дитина не знала, що то, і не могла заснути, нарешті кликала матір і прохала її спати в другій кімнаті, де відразу засипала.
Небезпека розбуджує страх за життя. Небезпеку дитина вбачає в речах, в темряві, в звуках, несподіванках, в нових з'явищах і лякається. Жах впливає на дії і вчинки. Дитина по-своєму змагається захистити від небезпеки, захистити своє життя.
І не можна за це дитину шпетити, не можна на неї гримати. Треба тільки допомогти їй перебороти в собі почуття страху.
Про це ми поговоримо далі.
Попереднім ми закінчили частину тілесного виховання.
Правда, ми всякий раз торкалися й духовної царини і впливів тілесного стану на неї, але вся наша увага скупчувалася на фізичному або тілесному рості й розвитку дитини. Далі, навпаки, ми будемо зупинятися головним чином на духовних переживаннях дитини, а тілесного стану її будемо торкатися остільки, оскільки останній спричиняється до першого і оскільки перший впливає на останній.
Ми поговоримо спочатку про страх, про який каже один вчений, що „ніяке почуття не шкодить так фізичному й душевному добробуту дитини, а через те й її розумовому розвиткові, як почуття страху“. Справді, пригадаймо наше дитинство, пригадаймо, як нас лякано всім, чим хочете, і як це тяжко відбивалося на наших вчинках, на нашому поводженні.
Дитина, в силу надзвичайної чуйности своєї природи, а також свідомісті в своій слабости, всього боїться. І це чудесно розуміють батьки. Немовлятко вони лякають „хохами“, потім вовком, ведмедем, яких хоч дитина і не бачила, але відчула, що це щось певно дуже страшне.
