ня — неминучий наслідок, коли дитина поставить поруч те, вона прийма з природи своєї, з тим, що їй дають і чому навчають дорослі.
Як ми часто чуємо з вуст батьків таку фразу: „Ти-ж, синку нікому не кажи про це“, цеб-то, крийся, бреши. Дитина не зможе утриматися від того, щоб не оповісти про те, що бачила. Але коли їй наказано ховатися з цим, то вона мусить брехати.
Або хіба рідко трапляється наказувати дітям, щоб вони не казали так, як є, а так, як хотять того батьки. Батьки вчать дітей брехні, а потім б'ють і карають за цю брехню.
Брехня є порок і як порок отруює наш організм. При чім отруюється він з дитинства.
І можемо ми уявити собі весь жах людини, вихованої на брехні та вигадливости. Вся її натура буде перекрученою, хисткою, не тривалою в своїх чеснотах. Не буде віри до неї, але не буде й громаді користи від неї.
І все залежить від виховання і тих зразків, які будуть перед очима дитини. Коли я переводив досліджування брехливости між дітьми, то найбільш одержав таких відповідів: „брешу часто“, „брешу при потребі і без потреби“, „брешу, бо мені приємно брехати“.
Ви відчуваєте, скільки тут тяжкого й сумного в відповідях. Дитина загубила розуміння правди, насолоду від неї. Вона бреше при потребі й без потреби, їй чужа правда і приємна брехня.
І не хочеться вірити в те, що людська істота в дітях остільки покалічена, що вже не знає, де правда і що то вона є. І стає лячно за майбутнє, стає невимовно тяжко за дитину.
В добу, коли вся людськість домагається збудувати все життя на правді й справедливости, ми не бачимо того сталого грунту, на який обперлося-б це нове життя.
Джерело й початок брехливости є неправдиві умови життя. Поміж ними приклад найголовніший чинник її виховання. Це джерело, звідки безупинно брехня набірає сили і передається дітям. Під могутнім впливом прикладу складаються провідні ідеї, що їх дитина міцно тримається в житті. Ми, батьки і вихователі, часто-густо не помічаємо, як власним прикладом привчаємо дитину казати й діяти брехливо.
Суспільство й установи його в минулому продовжували роботу батьків. Батьки гнули спини перед дукарями й сильними, а за очима їх лаяли, їм погрожували. По школах дітей навчали одному, а в житті вони бачили друге. Самі вчителі й вихователі з'являлися прикладом брехні й неправди. Все життя обплутувало литину прикладами, які приводили її до брехливости.
В таких умовах дитина розгублювалася і не могла збагнути, де правда, а де брехня, де щирість, а де вигаданність, штучність.
Ми, батьки й вихователі, надто легковажно й необережно ставимось до своїх слів, дій та вчинків, ніби ми не маємо перед дітьми жадних обов'язків. А власне діти й вимагають від нас
