Сльози часто течуть в сім „храмі науки“. Шкільні будинки сповнено скаргами, ворогуванням, зненавистю, а то і роспачем. Нелюдськими засобами збуджуються в дітях погані шкодливі почуття, розвиваються і ростуть в школі духові хвороби, опаскужуючи чистоту і красу дитячої душі.
Як не схвилюватись вчителеві од сієї неправди! І чи не прокинеться в нім спочуття до сих мук і страждань дитячої душі? Адже він не може не бачити, як покривджено права дитини.
А коли педаґоґ часом не бачить, часом серцем не відчує сих страждань, то в нього є ще розум, яким він може спостерегти їх в дитині. А дійти до розуміння сього він повинен.
Треба розвинути духовий слух до чужих переживань. Треба навчитися відчувати страждання чужої душі. Треба прихилити своє серце до життя. Тоді з'явиться і природне розуміння справедливости.
Ми живемо нелюдським життям доти, доки не зрозуміємо, що для ближнього се так само злочинно, як шкодити людині фізично, викликати ній тілесний біль. Розуміти страждання, які я викликаю своїм поводженням у инших, є першим ступнем до моральнаго удосконалення. Найперша наука нам — не робити иншим того, чого не хочемо, щоб нам чинили. Останнє обертається в головне правило справедливости, коли його ми повинні свідомо брати за наше повсякчасне правило морального поводження.
Переносячи його до школи і прикладаючи до дитини, ми повинні ще розширити його і збільшити вимоги до себе. Царина прикладів справедливости надзвичайно велика, бо ми маємо діло з ґрупою осіб, де
