псіхики, неможна бути до неї справедливим.
Як часто російському вчителеві доводиться працювати по школах з дітьми чужої йому нації. Не розуміючи ні мови дитини, ні її національних особливостей, ні побуту її, вони — сліпці, з рук котрих вихоплено ціпок і примушено їх іти вперед. І що то за наука? І що то за виховання? І що то буде за проґрес? — Одна цілковита шкода: і дітям, і народові!
Ми можемо уявити собі ідеального педаґоґа, але виховати себе до сього ідеалу у нас не завжди є спромога й бажання. Взяти хоч би те-ж національне самовиховання. Чи багато з нас працювало і працює над собою в сім напрямку? А проте для вчителя українця національне самовиховання, так само конечне, як конечне для вчителя активне життя, а не пасивне животіння.
Яка ненормальність, навкруги б'є джерелом національне життя, кипить і хвилюється національне море, і тільки вчитель, холодний і не чуйний, стоїть осторонь від усього сього, ніби він не для народу! Яка неправдивість відносин між учителем і народом! Яка непошана до нації й її творчости!
Життя кожного народу повне орґінальности й особливостей. І учителеві, для того, щоб користно працювати для культурних завдань народу, потрібно погодити свою працю з цілями народного життя, з'єднати школу з народом, свою працю з дітьми народу, і так міцно, щоб не було порожнього простору між народним колєктивом і особою вчителя.
