|
Схиливсь туман до гір,
Помнятий спакувався в кручі,
В горі—торкається так боязко без сліду
Спішить похапливо кудись,
На клоччя рветься
Налітаючи на вістря скельні,
І все кудись зникає.
(Мабуть ховається за плечі велитенські).
А далі, вище, хмар табун
Ген зачепився за камінні грані,
Роскинувся, вмостившись між ямами
І вільно так повзе,
Мов сила, або мло.
А там, султани з пірря—хмари
Or от колихнуться, здається,
перед боєм
І рушать з грюкотом з горами в брань.
Та це ввижається —
Не теняться, замовкли,
Затонуті в чекань воді самій,
Зникають рештки од надій
І громи не підуть,
Бо й хмари розійшлися.
Так скупчував Кавказ
Повстанчі сили, і хмурився, водив плечем.
От от зачеберне ту щупту гайвороння
Та вихорем закружить в жменю
І кине геть....
Але ось сонце як Іскандер,
На галяву між хмарами пройшло,
Ось зупинилось, стало научати.
А там внизу, в димку
Заснуло море.
А може то й не спить?
Там просторінь згребла рукою брижжя
Запінених валів,
і—тільки сизо.
Внизу нехай рокоче гнів
Об скелі мовчазливі —
Він унизу, а тут не чутно хвиль.
В глибинах людства і таке буває.
І говір той шумливих бурунів
Не доторкається до вуха,
Що співця єднає із цілим всесвітом,
З громадою віків.
Тоді співець людей
Нехай іде на землю.
О, серце проситься,
Широке, як безмежжя
Летіти над горами силою вітрів,
До неба кликати.
Роздмухати заграву.
Підняти темний люд
За горців давнє право.
Хотілось визволить братів,
Що в саклях обросли вже мохом,
І диким зіллям думок,
Затьмарених неволею катів.
Іскандер не зостанеться ніколи
Співати тут, вгорі,
Коли адиге сплять!
Нехай проллється пісня,
Нехай розірве чари.
Старого чаклуна—тумана
За сиву бороду нехай шарпне
Та з м'ясом вирве.
О, пісне болю, рідна пісне,
На скелі викинь паморок із недр,
І щелепи скрививши
Кинь об камінь —
На здобич грифам і черві.
О, моя пісне буйна,
Не про квітки співать
Судилося тобі,
Не тільки прадідів щербатих
Із гробу воскрешати
В ділах яскравих для нащадків,
О, ні: нам про живих кричати треба,
Щоб ставити нове,
Що буде сяяти віками прийдешнім
|
