|
Льодовиком у соняшнім вогні.
Я хочу кинути піснями
Моїм адиге бішеним і ніжним
Слова братерства й рівности у праці.
О, моя пісне, мій ти діяманте!
Нехай в твоїх воркотливих словах
Не тільки тони промінем лоскочуть,
Не тільки рожу і блакить
На струнах фарбами перебірає вітер,
Щоб забреніли в оці, як сльоза;
Нехай не тільки лагідна шипшина
У пісні крильми затріпоче,
Як серце милої до поцілунку.
Нехай зітхає гірський вітер.
Нехай гремлять буруни і обвали
І в моїх співах озовуїься,
Але нехай і ті дрібниці
Не заховає ліс горами.
Нехай і їх зневажений народ мій
В своїх аулах десь почує.
І пісня ллялася, і слів було чимало,
Але найкращих тонівбракувало.
Ішов і падав—спотик—камінь:
1 різав руки—о, незнання?
Та далідряпався на скелі і зри вався,
Аж грудь розбив на гострі шпичаки
Вузької мови дикунів адиге.
І звуків кпекоту орлів
Вже не хватало в бурних співах.
Хоч захлиналось серце в зливах
Та в слові передать не міг.
Валився, мов злочинець, на поріг
До схованки досапавши своєї,
Коли погоня настигає;
Ще трохи—й вирветься тоді
Із муки творчих пазурів
І буде знов співати вільно.
Та страшний долі гнів
Не попускає.
Роскритим ротом на вапняк упав
Аж кров і біль
По вибитих зубах скривилась.
Як піднимав живі чуття їх зверху прибивали творчі межі:
„Ти ще живеш? Ти знов ожив?“
А як?
Якими звуками адиге із гортані кине
Нечувану йому ще назву димарів,
Бетону, антрациту,
Щоб другий міг так само зрозуміти?
Як ті вітрини й шкло,
Сирени голосіння й автомобілів цвйоги,
Які Іскандер бачив і чував
У шумних городах,
Коли бродив на північ—,
Як звуками губними
Адиге їх прокаже зрозуміло?
Ніхто не зна, і він не знає.
Ось він казав адиге пго ту силу,
Що в громові Шибле сердитий роскияає,—
А от людина півночі бере її руками
І в лямпи та у піч кладе...
Вогнями їздить, крицею літає...
Ддиге в сміх, або не розуміють.
Хай спокій розметав волосся на собі
Ти на лиці ховай проте лагідність—
Тоді послухають ще може.
У гори утікав, од милої ховався
І звуками, як ранений орел,
До вітру клекотав.
То пелюсками ніжного ясміну—
|
