«велетенських» зір. Ця подія була великим тріумфом науки виміру; для Майкельсона, як він казав, це було «здійсненням мрії, шо він несе її на протязі двадцати років». Виміряні видимі діаметри показалися, як і треба було чекати, цілком незначними, їх видко під кутами від 0.02 до 0.04 секунди. Якщо нам є відоме віддалення зорі, то її виміряний діаметр дозволяє визначити її справжні розміри. Виявилося, що діаметр найменшої з досліджених «велетенських» червоних зір — Арктура — у 50 разів більш, аніж діаметр сонця (останій має — 696.000 кілом.). Діаметри инших «велетнів» ще більші — наприклад, у Антареса (червона зоря в сузіррі Скорпія) він у 4 раза більш від діаметру річного шляху землі навкруги сонця, цеб-то понад міліард кілометрів. Всі ці здобутки стверждують висновки Ресселя; від нині наука про еволюцію світів лишає хиткі гипотези і набуває міцного фактичного фундаменту. Викриття Ресселя, як то завжди буває в таких випадках, поклало початок цілої низки праць инших вчених; ідея еволюції зробила науку плідною, в її світлі малюнок будови світу здобув инший вигляд.
Зорі це центри сгущення космичної матерії, вони розвиваються, переходячи послідовно велетенську та карликову стадії свого життя, і, нарешті робляться такими ж холодними, твердими тілами, як наша земля та инші планети. Яким способом зароджуються ці центри? Чи немає инших форм існування матерії у всесвіті, що переходять потім в зоряні формування? На це питання не може бути двох відповідей. Небесна фотографія виявляє величезні маси матерії з слабим сяйвом, яка широко роскидається у міжзорянім просторі. Це так звані туманности; вони уявляють з себе скупчення дуже рідких газів, що світяться при низьких температурах завдяки безупинним електричним розрядам; часом це величезні маси невеликих твердих часток, так званого космичного пилу. В туманностях ми спостерігаємо найранішу дозоряну стадію еволюції матерії. Вона ще не конденсувалась, бо в неї ще не зформувалось міцних центрів тяжіння, шо приводять до того; тут переважають чинники протилежні тяжінню. У боротьбі ріжних сил проходить ця сама перша дозоряна стадія життя матерії; туманість потроху загусає, перетворюється в червону зорю «велетенської» групи. Як же відбувається життя останньої, які сили керують нею? Колись про це писав Ріттер. Проте було б дивно, як-би сучасна наука з її величезними здобутками в обсягу фізики, відповідаючи на це питання, зупинялись би на старій теорії Ріттера. Потрібно було посунутись уперед; це зробив професор Кембриджського університету Еддінгтон.
Еддінгтон теоретично виучує стан нетрів велетенської зорі. Температура її, як ми вже знаємо, повинна бути надзвичайно високою, вона виміряється сотками тисяч, навіть мільонами градусів. При цих умовах між окремими шарами зорі, крім тяжіння повинна діяти ще одна сила, — це так зване світляне тиснення. Сучасна фізика ще з часів Максвелла вчить нас, що світляна
