|
Словами доторкався
До моху й лишаїв,
Але той голос гомін гір
Одразу затаїв,
Ковтнувши ніздрями шпарок по скелях
Луною обізвавшись
У закутках твердинь.
Так у вигнанця буйний гнів
Ховається під крила сосон
Та й очмарілий спить.
Але не марно, ні!
Немов би гнаний пес,
Що ощетинив спину і тікає,
Коли слідом аж кляцають зубами
Заюшливії гончі зграї
Своїх думок—
Тинявсь Іскандер по горах,
Тримався сонцем
Та добрістю сусідів.
Народи Дагестану і Ябхази
Його приймали—странника чужого.
Але нігде нероскидав він твор чих іскор,
Як тільки в батьківщині,
Між адиге рідних.
За гору переходив—
І як у тьму спускався,
У тьму чужої мови
І чужих звичаїв.
І тільки хліба випросить сягало сили
Та грудкою закинути у воду
Пекуче слово:
„Я—вигнанець!“
Він мусів пояснити мигами погоню
Перед здивованим, нетямлючим народом,
Я там десь потом обливав
Свої страждання (зсохлі губи)
Та здержуватись мусів, щоб не впасти
В обійми жорсткі рівнодушній згубі.
Тоді пригадував дитинство
І вповивав свої думки гарячі чолом
У тиху пісню колискову,
Щоб болі заколисувати в ритмах згадок.
Де шелест кукурузи
Дитячі вуха поснував у спокій.
Там фіялкові горі
Лякали очі звечора дитині...
Але раптово,
Мов роспечене залізо
Торкало м‘язи серця й голосило
Ростятим болем:
»Я—самотній!"
Повстати може ввесь Кавказ,
Кліща струсити кожен хоче,
Яле з'єднати треба душу тоці в,
Що пороздроблені на мови і звичаї.
Та хто з'єднає ціле поле?
Яким новим зіллям засіять мову
Щоб всі народи
Однаково, як веди говорили?
Я почуваю сам,
Як сили нації моєї
В мені занили творчими думками,
Немов дроти над трактом:
Простори, гей простори об'єднати,
І жгутом всіх окривджених
На всіх тиранів кинуть!
Іскандер знав,
Що горсточка адиге,
Не об'єднавшись зливою одної волі,
Не скине царський гніт,
Не визволить рабів.
Лишень увесь Кавказ,
Коли на ноги встане,
Зворушить море,
Здвигне океани,
І зацвіте у праці цілий край.
|
