|
Де висить антрацит
І капає вода зі стель
Дзвінким і метальовим цвяхом.
Пожежою степів
Охопить душу страх.
Так вата липає в огні одразу,
Як серце роспачем
Та хвилями екстазу.
І крик удариться об стіни кам'яні,
Як бризки шкла з шипінням шорстким;
Одскочивши од глухоти безлюддя.
О, тоді заздрість смертним болем стисне
І відбере останній духу зойк:
„Навіщо я родився в темнім підземеллі
Маленької, сліпої нації?
О, чом же я не син
Безмежних мас — численної породи людства,
Дріжучих серць, що б'ються і палають
І затирають наче перша злива
Мале бадилля на шляху
Моєї нації дрібної?
Колись-то утрамбує ступ ноги
Моїх незібраних комашок
1 людства велитенськая п'ята
Зрівняє мови суходолів.
А зараз тьма зірката слухає й глузує—
То з барда доля зла.
Він серцем куриться для себе,
Як сопка нагнічена вагою.
Співець у щупті інгушів,
Які не знають за долину,
В безвітрі душиться навіки.
Іскандер знов у ліс пішов,
Ятрів і сох, стогнав, молився.
Зустрінули його раз діти—
Він утік: дітей почав боятись,
Живого голосу жахався,
А потім навпаки,
Вялила вже самота
Хотілось сповіди, громади.
У співах плакав, говорив:
„Слово моє,
Мово народу мойого,
Ти—моя сила,
Ти—мій творчий огонь.
Твої уста п ритор каються домоїх,
І спрага у душі моїй,
Наче вихор проходить спазмами.
Черпаючи повітрям воду.
Шари твого богатства, осілі завіки,
В душі моїй палають.
Почорнілі уста мсї
Тобою говорять в безумнім екстазі.
Звуки складові твої —
Клекіт орлиний, горні обвали,
Дике виття бурі в Дарьялі.
Ті слова прорікають мені,
Щоб я людству сказав
Про твої думи, народе мій бідний.
О, як я люблю тебе, мово моя.
Ти-моя зброя в ураганах чуття,
Що хвилями хльоскає в серці безмежнім,
Коли лава нова метальових огнів,
Жару з надлюдського пекла
В мозку моїм,
У розірваних грудях
Б'ється і рве водянії цілини.
Ти океаном безмежно-холодним
Кратера в грудях моїх заливаєш.
Слово народу мойого,
Ти розлітаєшся в бризках,
Камінням з глибин вилітаєш,
Огнем опаляєш, згаром чадиш,
Піднимаєш люд свій на крила,
Котишся валом,
Все до підніжжя народу мойого,
Тільки мойого, та не до цілого людства.
Поїш ти душі засмаглі,—
Тільки мою не наситиш.
|
