Сторінка:Червоний шлях, 1923-01.pdf/19

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


Падаю змучений я у конвульсіях творчих,
А ти, мій народе,
Ти їх приймаєш і п'єш,—
Та не до дна.

Але ти, моя мово,
Ти моє і безумне прокляття.
Ти—вузькі береги
Для хвиль, що рвуться в далеч.
Ти—скеля із граніту,
Де чуття розбивається в піну
і падає знесилене назад,
У вузькі береги.
Ти кругле озерце маленьке,
Але не море, о ні,
Бо велитень дужий
Не може в тобі захлинутись,—
Тільки ноги замочить—
У спразі ж голова.
Ти—вузька загорожа для сил,
Де спряжені розум, чуття і свідомість.
О, як би то загородь ту перервати,
Як би роскидати греблю,
Що угнала в погнилий ситняк
Мільйоні відер води,—
Тоді хлине повідь в долину,
Мул рознесе під собою,
Всю мерзоту ослизлу протре,
Змішає, прочистить назавше.
О, тепер ти проклята—
О, мово народу мойого!
Ти звязуєш, ти—пута,
Ти гребля, загорожа
До мілійонів людських душ.
Бо ти замкнулась тисячами
У жмені дрібного народу,
Тоді як коло мілійонів
Рокоче навкруги.
Ти невеличкими замками
Велике підземелля алмазів закувала.
Розбити ці замки!
О, де той велитень?
Коли він прийде?
Коли то вже мільйон
Перетикою стане
Для міліярда товаришів у цілім —світі?

О, треба знищити
Всі дрібні нації
(Як потім і великі)
В червоний перець, порохом ростерти
І гострою приправою тією
Придобрити місиво
Вселюдських мас.
Так, знищити їх треба —
Вони перетика для духу,
Вони гальмують лет ідей,
Як сітка дротяна обмежує простори
І творчий дух
Не здійметься беркутом в небо,
Бо занімів в оковах слова,
Будь проклята, о, земле,
Що в серце кинула мені
Огонь приймання світу,
І крила придала,
А до підошов кам'ньприв'язала,
Ще й руки слів у крицю закувала,
Щоб не оддер я каміня одніг,
Щоб серця не поїв я творчою водою,
Яка і паростки дає і дихає в віки.

Мандруючи країною адиге
Забрів в один аул.
Оповідав минуле
В його словах дівчина загорілась,
Чуттям солодким серце прив'язала,
І з саклі поночі втікла.
Схвильований і радий
Іскандер надаремно радив
Розміркувати щиро вчинок:
Та й батько може мститися,
Бо згоди не було.