|
Але у час страждань,
Живу росу уста засмаглі
З дающею рукою
У бік не одведуть.
Любов і на камінні родить,
Зелена проростає всюди.
„Моя ти мила“—говорив:
„Твоє серце відчує мій біль,
Твої ніздрі, що запахи ловлять із гір,
Вони схоплять моє росквітаюче серце,
Роскавучене льодом життя.
Мої рідні адиге
Не впіймають мене.
Мої образи полум'ям рвуться,
А звуків словесних немає:
їх не дав мені нарід обмежений мій.
Моя пісня до них долітає
Лиш як клекіт орла,
Що побачив і сонце і далі,
Яле звуків моїх не поймуть.
Бо вони не поглянуть у сонце,
У них немічні очі,
І їх мова сліпа,
Їх неміцні духовні зрачки
Ще не можуть стрільнути в
небесний огонь,
Своїм зором пробити його,
І поранити сонце,—
Вони не орли.
Моє сонце—труба для тих гір,
Звуки душу і тіло зривають
під небо,
А вони —
Прахом падають вниз,
Черепа разбивають
На камінь глухий.
Мої зойки про волю
У ніч я кричу.
їх не чують ще нищі шепсуги,
Не зійдуться у гурт,
Щоб рознести станиці,
Де змія наших днів
Обложила аули
І гноєм прикрила товстим
Всі образи і здирства.
Не підуть повбивати чиновників склизьких
І своїх запроданців, шо служать царю.’
— „Хто голову розбив,
Яка змія?“^-питала,
І очі не могли відповіди знайти.
Потім сили ослабли,
Він сів коло Зурни.
Вона—хвилі очей.
Тільки ніздрі бились, як пташка.
А чорнявий вугіль спід вій,
Що замочила сльоза,
Затуманено блискав на білім.
Пристрасть готова була,
Як вовчиця зірватись,
Загризти співця у нахлані безумства.
Спопелити огнями бажань.
Яле він—мохом холодним лежав
На гарячих колінах Зурни,
І смертельная блідність заснула в лиці,
Коло чола і уст.
Милувала ласкаво волосся,
Та нічого не знала,
Що горіло під ним.
Загуркотіли потяги.
Забились пульси ешелонів.
Червоними драконами повзли
Між скелями по горах поїзди,
А в них десятки тисяч
Сунули на південь у Туреччину.
З багнетами й гарматами
Через увесь Кавказ.
Назад везли у фесках бранців
(Червоний перець на горі —
І чорна китиця умерла
Звісилась рукою, бо рана в груди).
Війна.
|
