Не заїць задрімав на теплому одсонні,
Не мох йому нагрів замурзаний пушок —
Обличчя стомлене схилилось на камінні,
Сліди костра в ногах і с полотна мішок.
То раз, блукаючи нагірними лісами,
Іскандер здибав чужака,
Що спав.
Од шелесту піднявся.
— „Ти відкіля?“ Іскандер запитав.
— В Туреччині живу…
— „Ти хто“?
— Адиге — батько називавсь.
А потім очі затопило сяйво:
Він зрозумів.
— Я на землі дідів?
Скажи, це правда?
— „Правда“
— Тоді чому не йду в аул?
Я біглий бранець.
З окопів чув я гомін слів
Моїх адиге рідних,
Але наказ був кулями стрічати
Усякого, хто вискочить з окопів.
А кидати себе на смерть,
Коли в атаку підуть.
Хто б там не був: брати,
А чи невірні для Ісламу руси.
В той час як раз були брати…
А потім я упав,
Звихнулося коліно під ударом,
Щоб захарлав мене полон.
А звідти я утік і зараз…
Іскандер затремтів:
„Мій рідний брате,
Чи довго будемо ще ми страждати,
Чи скинемо погоничів,
Що в бій насильно пруть?
І доки будемо чужі.
Коли всі браття тут?
Чутки, як гул весняних вод.
Пішли з півночі незабаром:
Знесли царя, зламали трон,
І сам народ собою править.
Іще тріщало десь
І гуркало у льодоломі.
Го-гов!
Повстаньте, гнані і голодні…
Промінням (у печеру) залітали
В глухий Кавказ чутки про волю.
Солодким подихом долин
Весняний запах поточився.
Найбільше фронт із жмені кидав
На гори сині, на долини
Журкотливо-завзятий сміх
Вже вільних відтепер салдатів.
І в край адиге з лоскотом влетіли
Думки і кличі: „Воля всім братам!“
Аж з самого страшного Петрограду,
Незнаного й далекого для простих,
Чужого багачам гірським,
Мандрівники у гості прибували.
Студентів кілька із черкесів
Заплуталось у космах лісу,
Що на землі адиге проростав.
Загув Кавказ і захитавсь.
Казали: треба об'єднатись,
Хай адигейці волю свою скажуть —
Зберуться на нараду.
Найбільше було порад
Зібрати всі аули:
І бідних, і богатих,
Старих і молодих.
Хтось загадав жінок позвати.
Сміялись довго й глузували:
„В присутності мужів, жінкам сідати?
Ех ти.“
