словесности» (Этнографич. сборник, 1890, кн. 1), «Заяц в народной словесности» (ibid., 1891, кн. VIII) і т. д. Також широка ерудиція допомогла М. Х-чу скласти де-кілька спеціяльних бібліографичних покажчиків про заговори (1892), про відьмаків, відьм та перевертнів (1891) то-що.
На жаль, обставини не дозволили М. X. Сумцову зробити підсумки до своєї роботи в обсягу етнографії та фольклору. Тільки з певним перебільшенням можна вважати такими підсумками його великі праці — згадані вже «Культурные переживания», два тома «Современной малорусской етнографии» (1892 та 1895) та «Слобожан» (1918). В «Современной малорусской етнографии» М. X. дає детальні нариси діяльности цілої низки осіб, починаючи від О. Потебні. Не обмежуючись загальною характеристикою, він віддає багато уваги й дрібницям, подаючи силу цінних поправок та додатків. «Слобожане» дають дуже тонкий та детальний опис етнографії та народньої творчости Слобожанщини, при чому до досліду притягнуто силу невідомого до того часу матеріялу.
Фольклорні та етнографичні прагнення проходять наскрізь червоною ниткою й через праці М. X. Сумцова в галузі історії української літератури. З особливим захопленням цітує він слова В. Ф. Міллера про те, що «до певної міри всякий письменник — белетрист, який змальовує картини життя та понять своїх сучасників, окремих осіб свойого народу, на випадок правдивого зображення, може давати матеріял задля етнографа, котрий виучує життя народу». І як ілюстрацію до того тверження, що в його правдивости М. Хв. завжди був твердо переконаний, він пише статті про «Этнографизм Тараса Шевченко», про «Бытовую сторону» Енеиды Котляревского», про «Квитку-Основьяненко как этнографа», про «И. И. Манжуру как поэта и этнографа»; він відмічає багато етнографичних потробиць в творах українських письменників, що їх він виучує, використовує ці твори яко матеріял у своїх спеціяльних етнографичних працях.
«У поезії Шевченка, — пише М. Хв. Сумцов в одному місці, — так багато етнографизму, що його «Кобзарь» може йти поруч зі збірником Чубинського Головацького, Манжури, Грінченка; мало того, він дає щось такого, чого не дає та й не може дати ніякий етнографичний збірник щось невловимо важливе задля розвитку етнографичних інтересів та дослідів». У другому місці М. X. цілком категорично заявляє, що майже всі головні українські письменники, Котляревський, Квітка, Шевченко, Манжура, Франко, Грінченко одночасно є й етнографами з тією ріженицею, що у письменників нового часу етнографичні збірки та досліди проводяться здебільшого окремо в формі збірників та журнальних статтів, а у письменників раніших, особливо у Котлярського та Шевченка, етнографичні досліди є введені у літературні твори, роскидані там всюди та остільки багато, що поет зливається з етнографом». Згодом до цих двох імен М. X. прилучає третє — Г. Ф. Квітку-Основ'яненка.
