|
І біле тіло,
Що блискає під наглими руками.
Десятками проходили дівчата,
І білі перса
Дріжали й билися в істериці.
А кров текла із уст і зпоміж ніг
Та ше із роспанаханих сорочок, що на грудях.
Ще зойки хльоскали бичами,
А люди падали...
Хто міг тікав у гори...
О, горе, горе!
Ось пронеслася буря.
І жовто бурий пил
Копита доганяв.
А де блискуча піка на горі
Жариною іскристою мигнула
Вже на західне сонце,
Там кров ю обіллятий
Червоний прапор линув і звивався,—
То була тепла кров робітників.
Іскандер збитий, як земля стогнав.
Час од часу здрігалося обличчя синє,
Що почорніло в збоїнах і в ранах.
Задуті очі ледве ростулились—
Та сліз більш не було.
Лишень стогнав.
О, прокляте насіння бандитських виродків;
Ти провокаторська зміюко,
То ти труїла гори,
Ти прапора червоного схопила
В заціплі пальці злочину і буйства,
Ти божевільному ножа дала!
Ні, ні, то сам він вихопив і різав!
Алє Іскандер того не довідавсь.
Він знав одно-його надіям смерть.
Він бачив крик і знищення аулів...
О, мій народе бідний.
Коли це перестане,
Коли адиге вільно вже зітхне?
Іскандер, гнаний смертью і одчаєм,
Тікав назад—у кручі в ліс.
Презирство стежило за ним
Людей найближчих, найдорожчих.
Ім нічого було губить,
Вони на смерть чекали
І тихо проклинали.
Іскандер спотикавсь у горах,
Щоб там куріти сірчаним огнем,
І вистраждати за своїх адиге.
Хіба він знав,
Що там аул десь зброї не віддав,
Що з того почалася глупа бійка?
Хіба він міг ще вірити в людей?
„О чом вони мене не вбили
Тоді, як падали скрівавлені брати?
Чого та звіряча похапливість— прожити —
З аулу винесла мене до скель?
Тепер вже пізно!...
У легенях пекло,
Мов пекло ростворилося вогнями
І в грудях нищило дихання.
Повітря в попіл обернулось,
Дихнути не було чим.
Сухий болючий хрип
У горлі битим шклом сторчав,
А в голові прегострий біль
Сидів і слідкував як злочин.
|
