Однак, підписаний Севрський договір Туреччина не ратифікувала. 1920 року в Туреччині збільшується національний рух, на чолі якого стали Мустаф Кемаль-Паша та його однодумці, і у квітні 1920 року в малоазійському місті Ангорі скликається революційний парламент „Велике національне зібрання“. Воно хоч номінально визнає владу турецького султана Магомета VI, але фактично в своїх руках тримає владу і законодавчу і виконавчу.
Таким чином у Туреччині утворилося два уряди: Костянтинопісьский та Ангорський, що визнає себе цілком незалежним від Костянтинопільського. Ангорський уряд не визнав Севрського договору та роспочав боротьбу за відновлення національної незалежности Туреччини та за поворот земель, що відійшли від Туреччини згідно з Севрським договором.
Ангорський уряд раніше всіх инших держав визнала Радянська Федерація, що визнає право на самовизначення всіх східніх народів, пригноблених великими капіталистичними хижаками.
Згідно договору, що його уклала Радянська Федерація з Туреччиною 16 березня 1921 року, обидві сторони взаємно визнають одна одну та остаточно розв'язують всі справи з встановленням кордонів. Далі Радянська Федерація вважає за конче подрібне скасування режиму капітуляцій, що ні в якому разі, як зазначено в договорі, не відповідає вільному національному розвиткові будь якої держави та перешкоджає цілковитому здійсненню її суверенних прав.
Нарешті, в справі про протоки обидві сторони, що уклали договір, погоджуються передати виробку міжнароднього статуту про становище Чорного моря та протоків окремій конференції з прибережних країн, однак, на тій умові, щоб постанови цієї конференції не шкодили цілковитому суверенітету Туреччини та забезпечували Костянтинополь від небезпеки війскових нападів.
Далі ангорський уряд укладає два договори з Францією, на підставі котрих до Туреччини відходить частина Сірії та в керуванні частиною, що пробуває під доглядом Франції, зроблено цілу низку змін.
Як заявляє англійська преса, Франція зобов'язалася також підтримати заходи Туреччини до того, щоб Смірнський вілайєт та Фракія знову відійшли до Туреччини.
Саме за Смірнський вілайєт та Фракію і роспочалася війна між Грецією та Ангорським урядом.
Тут знову виявилися суперечності капіталистичних держав Антанти. Англія, що прагнула зміцнити свою владу на всьому Близькому Сході та до того мати міст до Індії і визискувати нафтові та инші природні багатства Месопотамії, мала на меті поділити Туреччину на частки. Навпаки, Франція, що не має сильної флоти, прагне того, щоб утворити Англії що найбільше перешкод на Близькому Сході, щоб примусити її таким чином бути більш миролюбною та прихильною до вимог Франції у репараційній та инших „контінентальних“ справах. Цілком зрозуміло, що Франція підтримувала Туреччину не ради „чудових очей“ Ангорського уряду; але, крім спроби вплинути на Англію, використувавши події на Близькому Сході, Франція до того має на меті „мирно“
