|
Коли скажений пес
Вгризеться хатньому у спину,
Протне де лапу—той біжить,
Тіка отшельником у ліс ровами
Свої отруєні слиною рани
Там чулим зіллям загасить.
А потім як шкелет приходить
За тижнів п'ять назад у двір,
Дзвінкими ребрами гойдає,
А на хвості—колінця полічить:
Здається брязкає, ксли проходить.
Таким Іскандер повернувся
В аул до Зурни.
Лише в очах загроза лячно
бродить:
„А що як мила вибухне прокляттям,
Як инші друзі і чужі?
Не може бути, ні!
Коли не зможе зрозуміти,
То так простить.
Бо, де любов буяє,
Там всепрощення навіть до злочинства.
А я страждаю сам: о, як мені болить“
Вже на камінні спотикнувся.
Що до околиці веде. ігл
Там скиба саклю притискає.
Ось, тут, бувало висковне здверей
Як змійка із щілини—Зурна.
Старий не чує і не зна.
Таке знайоме все,
Тепер чогось далеке.
Спішить через поріг
І чує легкий стогін
Кольнуло: „що таке?“
І дух забився рибкою у скелях.
Рванувся враз —
На постіль....
Крик.
Після тернових жал.
Що споминами звуться,
Після гарячої смоли розчарувань —
Одна »надія—хоч вона загоїть.
— „Де ж батько, Зурно?
Що таке з тобою?“
— Убили ті...
— „Ти, ти мене прощаєш“?
— „Хиба тебе я можу осудить?
Але, Іскандере, я більше не для тебе...
Тобі я мертва вже навік“.
Щось врізалось із дзвоном вуха
Десь барабан тріщав.
— „Але останнє слово, Зурно!“
Аж скрикнув до благання.
— „Мене зґвалтовано і недуг роз'їдає!“
Тиша.
Потім знову
(Роспечено залізо коло серця):
— „Коли б ти знав,
Як батько захищав
Своїм старечим тілом твою
Зурну.
Мабуть для тебе зберігав.
Але баґнет з дороги одіпхнув його,
І тіло моє біле
Забилось в чужих руках —
А там ти знаєш сам,
Взяло мене ще двоє.
Ростерзані були мої дівочі чресла.
Ще й зараз біль і рана
Хоч я жива, та вже гнию,
Але тебе судити я не стану,
Що ти їх дожидав“!
Тоді харчання в горлі зупинилось.
Немов у прірву, кинуло його
На збиту постіль.
Іскандер цілувать почав:
Шкелет та гниль.
Ще так не цілував ніколи..
Уперше це...
А потім кинувся безумним бігом.
Коли все гналося за ним,
Роспатлане лице
І хворі очі Зурни:
„Стрівай... Люблю!“.
|
