ИОГАН ВЕРТГАЙМ.
За кілька день до приходу французів носилися в повітр трівожні чутки. Стільки та стільки полків буде ось тут в Ессені стояти, стільки та стільки батарей в Рурі. Жінкам та дівчатам треба дбати про себе. Хто скаже на вулиці німецьке слово, або ж непривітно подивиться на французького салдата, може потрапити й під розстріл. Ніхто не знесе тієї ганьби, що французи ступлять на німецьку землю. Та дивна річ: ті що це думали й висловлювали, були, виявлялося, понайбільше оті самі, що похвалялися подібними героїчними вчинками своїми, коли вони два роки тому назад роспоряджалися на Вкраїні, а ще раніш в Бельгії. Ото, гадали, „перст Божий“, що помститься на них за їхні люті діла в чужій землі.
Французи прийшли. Стрункою ходою, під музику увійшли вони у місто. По школах поробили казарми. Шляхетне панство мусило потиснутися та дати місце офіцерам. За вечерею виявилося, що німці — власники копалень можуть розмовляти мирно з французськими інженерами. Та й жінкам не заборонили показуватися, навпаки, вони в швидкому часі любісінько балакали з гістьми. Здавалося їм, що вони й є та невеличка купка „обраних“, що розуміють одне одного, немов той мир, що ось вже чотирі роки був тільки на папері, тепер почав здійснюватися. „Нам так ніяково, що ми мусимо заарештувати на кілька день пана Гісена“, — говорив з жалем якийсь елегантський капітан: „я радше розстріляв би кількох отих замурзаних вуглекопів“.
Але шахтарі думали инакше й не далися на провокацію, ані на німецьку, ані на французьку. Усі грабіжки, що бували досі, було вчинено, як виявилося, фашистськими бандами. Добре вдягнені провокатори, назвавшись комуністами, та співаючи приспівок Інтернаціоналу вдиралися в магазіни й сплюндрорували їх. До того вони були остільки дурні, що атакували „Рурське Ехо", орган ессенських комуністів й були при цьому „розбиті на голову“, що правда було при цьому поранено також одного комсомольця.
- ↑ Від редакціі. Т. Вертгайм, Віденський комуніст, співробітник „Червоного Шляху“, надіслав свої вражіння з Руру, де він був як раз під час окупації. Редакція гадає, що живі вражіння т. Вертгайма будуть цікавими для читачів і доповнять статті проф. Остапенка і М. Розентула.
