|
… — Слава в верхів'ях революції і на землі радість. |
… Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов в город.
… Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема росказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть. Іще росказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: „Рікі-Тікі-Таві“. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо, одноманітно, повторював:
— Суб'єкт в об'єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого Єврея-ортодокса з Полісся. Ad literam.
… А вчора прийшов з Поярних посьолків, був на заводі Стругаль і К°. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули — трамваї, собор, брук.
… — Вероніка не приходила?
— Ні! — це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
… Дема стоїть біля мольберту і знову падає тоскний погляд на мольберт. „Тільки лінії“. Більш нічого. „Тільки лінії“.
… Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефану про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Тоді похилилась на старе серце радість. Вероніка йшла з наркома. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо чудово. Вероніка росказала, що живе тепер на Поярних посьолках. Перебралась з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала…
— „Ну, не кажи“. І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: — „Чого-ж ти така неплакатна?“ Вероніка сказала: — „Не вік дивиться плакатно, треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина“. Дядя Варфоломій глянув на неї і раптом зрозумів: „Вероніка жона“. Ізгадав якийсь портрет з Трет'яківськоі галереї…
… Це було вчора…
… А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно:
— йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальто. Йшла похиливши голову, біля бюсту Артема по пустельній дорожці сада. Покликав:
— Вероніко,
— Я.
