Коли увійшла, обняв, довго держав у обіймах і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя і сувору складку на чолі. — Синій весняний вечір танув.
… — Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хворобливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіди живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
— В ролі страдниці?
— Так.
Хотів переконати, говорив переконуючи, аґітаційно:
— Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого у робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять в чоботях? Помилка. От до кого: до тих що ниють, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: „я — інтелігент“, — працюй щиро, — і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
— Стефане! Це риторика. Фразерство.
І тут же скинулась:
— Проте, я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але ріжні доріжки. Я йду по цій, ти по тій — десь зійдуться.
— Вероніко,..
— Ні, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?
… Стефан вийшов. Вероніка сіла и дивилась на портрет Мікель-Анджело. — Прийшов Дема. — І чути було, як ростуть дні і хотілось слухати вітра.
|
..А вітер на арфі грав: |
|
Як в книзі „Золотий гомін“. За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз. |
… Дема сказав:
— Коли я намалюю цю велику річ, в якій відчую „сьогодня?“ Як легко було писати картину на тему „повстання“.
Стефан сказав:
— Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.
