Сторінка:Червоний шлях, 1923-01.pdf/44

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
 

АНДРІЙ ГОЛОВКО.

МОЖУ.
 
ПОВІСТЬ.
 
І .

Спереді з темряви щербато вищерилось село білими хатами. Як величезні сірі птахи на вигоні присіли вітряки. Легкі такі. Ось ось, здавалося, замахають крилами і знимуться, полетять.

Вгорі — зорі…

Гордій тихо йшов поміж зелених латок озим, чорних ріль, сірих облогів. Хапав хорими легенями свіжовесняне нічне повітря.

— Ай, хороше ж як!

А назустріч, весело підстрибуючи, біг легенький вітрець. Щедро сипав на всі боки молоді пахощі, далекі співи, шелест левад вздовж Ворскли. Радісно, як після довгого розстання кидався на груди парубкові.

— Ех, сукин котик! Скучив? Скучив і я ж за тобою.

І Гордій розстебнув комір.

— На, цілуй. Ай, хороше ж як!

З заду від станції, ген-ген, де збіглися, товпою стали і тихо шумлять осики, — раптом щось хрипло рявкнуло. Немов хто страховище якесь ударив. І засичало воно сердите. Шарпнулось. Аж гарчало в злості. Скрикнуло ще й важко сопучи посунулось степом. В безсилій злості клацаючи на когось зубами. Далі — далі…

Гордій зупинився. Перекинув на друге плече речевого мішка. І раптом наче над ухо гукнув хто йому: „То ти ж не спав дві ночі. Цілими годинами стояв у тісному вагоні“. В ту ж мить по пилові свинцем розлилася млявість. Хотілося просто впасти посеред шляху, розпластатися й лежати не рухаючись. Довго. Тут і заснути… В колініх ламалися ноги. Але напруживсь. Звернув з дороги й вузенькою стежечкою дійшов аж до кручі. Далі стежечка круто обривалася й левадами, звиваючись гадючкою, повзла в село.

На кручі сів.

В низу — роскидані хати там — тут. Он з краю біля самої річки — батьківська. Ще нижче — під високими вербами — млин. Старий, розвалений. Десь між дерев весело захлибалася