Сторінка:Червоний шлях, 1923-01.pdf/55

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Я цілком погожуюсь із тьотею Христею.

І Гордій посміхнувся.

— Радости в нас і без того мало і глушити її сумом — гріх. А зробив ваш хлопчик дуже гарно, не плутатиметься принаймні, як ось хоча б і я, під ногами в життя. А ви не будете мозолити собі ним серця. Так треба. Життя — здоровим! Цей крик життя синяки понабивав на моєму мозкові. І може тому хожу я неначе чужий, немов квитка загубив на право жити.

— Життя — здоровим! це — вірно. Але ж де нам, кволеньким діватися?

— Де? Не журіться: вимремо, і це — цілком в наших інтересах. Лише здоровий може буте сильним. І лише сильний зможе вилущити радість із шкаралупи бруду і болів, лише сильні, а не „праведні“ збудують і ввійдуть у рай.

— А де вони, сильні? — підвела очі Христя, — і я вірила колись, шукала їх і не знайшла. Безсилі ми і нікчемні… Ах, чому ми такі?!

Казала ще щось. Та Гордій дивився їй у вічі і не чув. Дивився у вічі і думав до болю в висках: — де я бачив її? Ну де? „Вірила… Шукала…“ Пригадалося в темряві місто блискуче й шумне. Сідили на кручі. Слухали, як хлюпались хвилі в Дніпрі. І марили — мріяли… Искрилися її очі. Було надійно і так хороше!..

Але чому пригадалося раптом? І тепер?

Дивився на Христю і думав:

— Щось зовсім вона не похожа на ту. Хіба очі, коли всміхалась.

Після чаю почали всі розходитися по своїх кімнатах. Гордій теж взяв капелюха, та зачувши, що Христя діжурить і не піде до себе, знову сів. Олена Семенівна помнялася, повагалися трішки, пожалувалась на втому і, запрохавши заходити ще коли-небудь, пішла теж.

Сиділи вдвох і мовчали. Гордій озвався перший:

— Вам ніяково, що я зостався? — запитав і не дав відповісти: — Нічого. Я на одну хвилинку.

Помовчав.

— Так вірити хочеться! — сказали ви. Чи може подумали. — Вірте, Христе. Людина може все. Навіть саму себе на шмаття порвати. Вірте, Христе!

І підвівся.

— А тепер я піду.

Христя, як тінь його, слідкувала тиха за ним до дверей.

Не сказав: „прощай!“ Нічого.

А як вона не крикнула: Не йди!?

Немов зомліла. Опустилась на підлогу, і, обхвативши руками коліні, з очима встромленими в себе, неначе скам'яніла.