За-північ. Над сонною землею висів газовий лихтар. Ніжно обсипав хати, левади сріблястим сяйвом. Тихо. В кушах на березі засипав соловейко. На луках тихо тужив чийсь голос. Немов трави росняні заколихував. Ві сні зітхали осики листом. Тихо…
Гордій лежав на возі в повітці. Не спалося. Дивився в темряву, де ледве сіріли крокви, і бачив сірі стемнілі очі. Зникли, знов заясніли… Думав: „Можу! Але чи вірно ж це?
Під черепом, як хто роя зігнав. І гуділи бджілками думи, жалили болюче, падали трупиками. А над ними инші, ціла товпа. — „ж-ж“… Хаос. — „Е, так далеко не заїдеш , — промайнуло. І Гордій наче шапкою накрив роя. —“ Так лише перекупки на базарі. Треба як павук снувати думку. А до чого ж причепити? До себе. — В повітці на возі лежу я. Підо мною — солома, зверх — сіряк. За спиною ремиґають воли… Ну це неважно, к чорту волів! Так лежу я. Що таке я? — Людина. Це-не відповідь. Що таке я?
Заплющився. І думкою запруженою, як щупом, гупав зо всіх боків міцне питання. — Марно! Раптом вискочив із себе і став обіч, очима впившися в сіру фіґуру під сіряком.
— Це — Гордій лежить. Що він таке? Лежить на возі… Колись тут його не було… Був хлоп'ятком… Не було зовсім і раптом — є. Маленький такий, червоний і крикливий шматочок м'яса. Була то складна, надзвичайно складна комбінація елементів, що жили вічно, що пройшовши наскрізь всесвіт — зійшлися перетнулися в одній точці, в тому шматочкові м'яса. І формула його була — людина.
Жило собі. В середині струни-струни — безліч. Які — натягнуті вже — грали: Уа! (їсти!) Уа! (Болить) Уа!… Які ще мусіло життя натягнути. Тут же безліч кілочків, що на них життя снуватиме безліч струн.
Жило собі. Навколо — світ. Ах,скілько з'явищ! — Лоно матері Сонце… Журний наспів… Сміх десь блискучий… З'язаного верьовками чоловіка били по обличчі, по голові… — „Не плач, не плач, дитинко: він заробив“. — „Цього“? „Та так, заробив — адже б'ють“… Увечері — зморені люде шляхом із степу… А за парканом фарбованим — роскішні пани в саду між квіт… І ще-ще, море з'явищ… І кожне з них настирливо лізло до струн і крутило кілочки, як хтіло і як могло.
Бреніла душа. Всіма струнами, як весняний рояль. І не було акордности в людині. Хіба випадково, хіба акорд на том мелодій. І не було радости буття.
Що ж робити? А, знаю, — хочу гармонії в собі! Стисну зуби і з ключем в одній руці, в другій з камертоном розуму — до струн. Я настройщик. Де — відпустю. Де — підтяну. Де — зовсім струни порву, хоч із м'ясом, хоч і заюшу себе кров'ю. І тоді сам скажу душі моїй: — Грай!
