Ах, як ясно і як хороше! Але… чи можу ж? — мушу могти!
Гордій потягнувся — аж хруснуло в тілі й сіряк сповз.
— А холодненько таки. — І хотів натягнути на себе, та раптом принишк, наче прислухався.
— Дурниця, — сказав.
Ні-ні. Не випручуйся, хлопче! Хай буде дурниця, але зроби. Ну так — для експерименту. Устань. Холодненько? — Нічого, тим краще. Піди до річки та так помаленьку, знаєш, — сперш по-кісточки, по-коліні… ще-ще… — дурничка, звичайно, але ж починати завжди треба з легенького. А тоді більше-більш… Ну що ж? Не хочеться? Гарно тепленько під сіряком? Знаю. Так-так: укрийся з головою… Е-ех!
Гордій схопився.
— Це — чор зна-що таке! З ума зійти можна!
Не гарячись: нічого тут страшного немає. А так — спробуй. Присвіти своїм лихтариком розуму, обдивись гарненько. — Шкоди — ніякої: не простудишся і не вмреш. А користь хоч маленька може буде: — Такий гарний настрій. Повір мені… Ну, що ж, підеш? У річці змиє з тебе безсилля жовтороте і зародиться в тобі ясне „можу!“ І буде рости… А то як хоч. Хоч укрийся ще й зверх сіряка кожухом і скигль тоді: „Тряпка — я!“
Гордій помалу зліз з воза. З холоду тремтіло тіло.
— Бр! Холодно. Де тебе в чорта піднесло? А все ж здається, ти, товаришу Гордію, правий: шкоди ніякої, а користь може хоч маленька буде. Ходімо.
Над річкою — туман. Немов ажурною тканиною береги сповив. Було вохко й холодно.
Гордій роздігся і помалу, тремтючи з холоду, побрів у воду по саму шию.
— У-ух! Хороше! — і крик його весело шарпнувся, побіг річкою, толочучи тумани.
Виліз потім на берег. На холодному і шкарубками, як нова ковдра, піску ліг і, дивлючися на голе тіло, думав:
Я — просто і ясно все. Ну — я. Хай — хворий, хай — сього року вмру. На день раніш — пізніш — яка ріжниця?! Але спокійний і радісний я, бо знаю: візьму себе в руки. І вдержу. Геть тоді, марний смутку й глухі ридання, коли ходитиму поза оградою, що за нею буяє життя. Та й немає для мене оград. Доки живий — живу… Хороше! А ген, по хатах сплять люде. На обличчях спокій, і може де-не-де посмішка нічним метеликом. Доки ніч… — Сонце, не йди ж! Бо прийдеш і збудиш їх рабами. Встануть і кайдани знов надінуть на них жорстокі їх владарі.
… Хліба немає!.. — Брязь-брязь… За труною на кладовище в тузі… — Брязь-брязь… Ой, зраднице! — Брязь-брязь… І ще… і ще… А поки що сплять, і на обличчях їх може нічним метеликом усмішка…
